Зачитавши звинувачення, «товариш Цейтлін» відразу заходився чинити судовий допит.
– Яке ти мав право перешкоджати представникам партії й уряду в їхніх діях? – таке було перше запитання моєму братові.
Сергій намагався пояснити, що він ні на кого не нападав, а тільки схопив «товариша Хижняка» за руку, щоб той не вистрелив у матір, і що це був, так би мовити, інстинктовий порух, моральний синівський обов'язок. Але його слова не справили ніякого враження на допитувача й чужаків з колгоспного суду.
– Ти нам очі не замилюй! – ошкірився «товариш Цейтлін». – А коли відповідаєш, то кажи «так» чи «ні». Так ото хапав ти за руку товариша Хижняка?
– І «так», і «ні», – це як з якого боку подивитись.
– Так, чи ні? – налягав на своєму «товариш Цейтлін».
– Ні! – відповів Сергій і ще раз переказав, що трапилося в нашій хаті.
Але допитувачеві йшлося тільки про те, що офіційним особам чинилися фізичні перешкоди при виконанні ними службових обов'язків. Допит тривав далі і в ході його ми чули, як Сергій змушений був не раз повторювати оте саме «так».
У процесі допиту ми дізналися, відки ті синці в Сергія під очима і як було насправді з тим «нападом» на міліціонера. Так трапилося, що Сергій мав із собою кишенькового годинника, коли його привели в буцегарню. Це був батьків годинник і Сергій дуже ним дорожив. Але годинник впав ув око одному міліціонерові, який відбував чергування. Він запропонував братові, що буде добре ставитись до нього в обмін за годинник. Брат не погодився. Тоді міліціонер запропонував йому проміняти годинника за харчі. Сергій і на це не пішов. Тоді його викликали серед ночі з камери й сказали, щоб віддав годинника доброхіть. Коли Сергій і на це не пристав, між ним і міліціонером зав'язалася бійка. Дісталося добре їм обом, доки інші міліціонери не прийшли на поміч своєму колезі. Синці під очима та розпухлий ніс були вимовними доказами для суду. А де годинник подівся, про те ніхто й не згадав.
Тепер «товариш Цейтлін» звернувся до міліціонера, що тоді вартував був над Сергієм.
– Товаришу міліціонере, оберніться обличчям до людей, нехай усі побачать!
Той обернувся. Під очима і в нього темніли синці. «Товариш Цейтлін» підвівся і прорік до суду:
– Те, що ви бачите на обличчі товариша міліціонера, є другим замахом на представника партії і уряду, так само вчиненим під час виконання ним своїх службових обов'язків. Нападник, товариші, тут, перед народнім судом. Я запевняю вас, товариші, що цьому ворогові народу не вдасться уникнути справедливого народнього присуду!
Більш нічого він не сказав, але й з цього можна було зрозуміти, що долю мого брата вже вирішено. Сергій також це збагнув, бо виразно виказував ознаки стурбованости. Він якось нестямно озирався, ніби шукаючи в когось підтримки.
Далі викликали свідка першого «нападу». Це було новиною для мене, бо всі попередні справи розглядалися без участи свідків. Першим свідчив сам «товариш Хижняк». Він також мав відповідати лише «так» або «ні».
– Чи обвинувачений бився з вами, товаришу Хижняк? – Так.
– Чи обвинувачений хапав вас за руку, коли ви були при виконанні своїх службових обов'язків?
– Так.
– Чи обвинуваченому було відомо, що ви – офіційний представник партії та уряду?
– Так.
– Чи обвинувачений скорився вашому наказові, коли ви наказали йому відпустити вас?
– Ні.
– Чи завдали дії підсудного фізичного болю вам?