Тоді стояла найхолодніша для цих країв пора, і з півночі з несамовитою силою мела хуртовина. Бредучи глибоким снігом, арештанти замочили собі ноги, що швидко почали мерзнути. Багато хто з в'язнів почав відставати, і їх залишали ззаду.
Василиків батько заслаб ще у вагоні під час етапу – мабуть, схопив запалення легень. Василик допомагав йому йти, скільки міг, та хворий і ослаблений старий урешті впав і вже не зміг підвестись. Один чоловік у колоні поміг синові звести батька на ноги, і далі Василик став його нести. Іти з батьком на спині через глибокі сніги було дуже важко, але він не хотів полишити батька на загладу. Начальник конвою помітив їх двох і наказав Василикові покинути батька. Хлопець не послухав наказу: йому не сила було кидати батька в снігу на видиму смерть. Тоді начальник гукнув конвоїрів, і два здоровенні монголи підступили ближче, збили Василика з ніг і вирвали від нього батька. Тільки тоді син помітив, що батько вже неживий. Під гвинтівкою конвоїра він мусив залишити батькове тіло серед снігів.
Після трьох чи й чотирьох годин виснажливого шкутильгання в глибоких заметах колона врешті добралася до місця призначення в глибині лісу.
Довкруги тут панувала тиша: ані не зворухнеться, ані не шелесне ніщо. Земля вкрита сніговою плахтою. З усіх боків стояли високі темні сосни, гілля яких звисало під тягарем снігу та інею. Під ними трохи віддалік видніло кілька малих хижок – єдина ознака людської присутности. То були приміщення, побудовані спеціяльно для охоронців, як пізніше довідались етаповані.
Начальник конвою оголосив засланцям, що тут буде їхня нова домівка. Він пояснив, що як «ворогів народу» їх треба було б знищити, але уряд вирішив дарувати їм життя в надії на те, що вони почнуть жити по-новому. Далі він ще сказав, що засланців поділять на три робочі групи.
Перша група, до якої ввійдуть молоді й здорові, буде працювати в лісі як лісоруби, друга група обгородить селище огорожею з колючого дроту, а остання група будуватиме житло. До цієї, третьої, групи включено всіх жінок та дітей. Начальник запевнив засланців, що потрібні інструменти ось-ось привезуть. Харчів так само не було, і хоч він знав, що люди з етапу не їли нічого цілий день, це його не обходило. Він вважав, що нічого їм не станеться до ранку, коли привезуть харчі. Далі він наказав чоловікам поробити сякий-такий захисток для своїх родин і розкласти вогнища, щоб перебути ніч, яка швидко насувалася.
Підтримувала цих селян на дусі, коли вони готувалися до своєї першої ночівлі в цій приарктичній тайзі, тільки благенька надія на те, що якось пощастить вижити та ще й, може, повернутися колись до своїх домівок.
Всі, хто ще тримався на ногах, розсипалися в лісі. Не маючи ні сокир, ні якого іншого знаряддя, вони тільки завдяки своєму заповзяттю спромоглися поставити тимчасові прихистки-балагани й розпалити багаття ще до того, як зовсім запала ніч.
Василик пристав до однієї знайомої сім'ї, щоб з ними разом зліпити халабуду з соснових гілок, але вона не дуже й захищала їх від північного морозу. Так і просиділи всі люди цілу ніч навколо своїх вогнищ у той час, як лютувала хуртовина й завивав вітер. А сніг раз у раз загрожував, що загасить полум'я.
Нарешті настав ранок і буря вщухла. Начальник конвою наказав усім засланцям зібратись в осередді табору. Кожен мусив зайняти місце в строю для переклику, включно з дітьми та хворими. За ніч чимало людей померло: хто від холоду, а хто від виснаження й недоситу. Тіла померлих наказано було перенести на галяву посеред табору й покласти перед строєм, оскільки їх теж треба було перелічити й звірити за списком.
Після переклику один з конвоїрів зачитав різним бригадам, яке робоче завдання на них покладається. Потім видали всім харчові пайки, бо вночі якраз прибув транспорт з харчами та знаряддям до праці.
Василика призначили в бригаду лісорубів і того ж ранку послали на роботу в ліс.
Він був сповнений рішучости таки втекти, щоб знайти й поховати батькове тіло, певний чомусь, що воно все ще лежить там на полі, де він його востаннє бачив. Крім того, Василик тішив себе надією в дорозі додому розшукати свою сестру, яку забрали в Александрові. Та кілька його спроб вирватися з неволі завершилися невдачею: охорона була занадто пильна й досвідчена, щоб дати змогу «ворогові народу» так легко втекти, і за кожну спробу Василика суворо карали, хоч жодні покарання не могли відстрашити хлопця від його наміру, а лише зміцнювали в ньому рішучість.
Більш як два роки минуло, поки нарешті Василикові пощастило таки з утечею.
У травні 32-го року, коли він все ще працював як лісоруб, а його бригада вантажила дерево в залізничні вагони, він познайомився з одним залізничником, також українцем, раніше засланим у ці місця. Цей новий приятель дав Василикові одяг і пару чобіт. Аж отак, перевбравшись у більш-менш звичайну одежу, спромігся він ошукати конвоїрів.