«У різних областях України в охороні врожаю і збиранні колосків брало участь 540000 дітей, а 10000 дітей брало участь у боротьбі з розкрадачами».
Ці дозорці охороняли колгоспні поля вдень і вночі. Кожен працівник перебував під постійним наглядом не тільки в полі, але його ще й обшукували при кінці кожного робочого дня. Це робилось на виразний наказ «товариша тисячника», котрий боявся, щоб колгоспник не заховав у своєму одязі якусь городину чи колосок, навіть бувши під пильним наглядом дозорців.
Щобільше, партія та уряд видали кілька суворих законів, спрямованих на те, щоб уберегти врожай 32-го року від голодуючих селян. Згідно з цими законами, на колгоспних полях, де вирощувано пшеницю, картоплю та городину, і покрай їх було побудовано сторожові вежі. То були вишки – такі самі, які можна бачити при в'язницях. Вони були укомплектовані дозорцями, що мали рушниці. Чимало голодних селян, помічених на тому, як вони нишпорили за чимось їстівним на полях чи десь поруч, впало жертвами цих молодих сторожів та дозорців, яким кортіло постріляти. А якщо зненацька схоплювали там котрогось голодняка живцем, то його суворо карали. Кого визнавали винним за крадіж «соціялістичної власности», хоч би й яке мізерне було те вкрадене, то ту особу виселяли з хати й засилали в табори примусової праці на північ Росії.
Один з найжорстокіших законів було ухвалено 7 серпня 1932 року. Цей закон проголошував, що вся колгоспна й кооперативна власність – така, як урожай на полях, громадські «лишки», комори, склади, крамниці, худоба і все інше, – відтепер повинна вважатись державним майном. Охорону цього майна від розкрадання належало здійснювати всіма можливими засобами. Кожен крадіж карався розстрілом і конфіскацією майна винного. Розстріл можна було замінити не менш як десятьма роками примусової праці в таборі й конфіскацією майна. Вироки для цих так званих злочинців, засуджених за крадіжки в колгоспі, не підпадали під амнестію.
Цей закон, як уже згадано, був скерований проти селянства, що потерпало від голоду. Іншого пояснення не може бути. Бо тільки цих бідних, голодних нещасників, що шукали їжі, голод гнав і примушував красти колишню громадську, а тепер державну власність. А держава, замість того щоб забезпечити їх харчами бодай у межах жебрацької пайки, змушувала бідолах красти отой «заборонений плід» і тим самим ставати злочинцями. І не тільки така мізерія, як картоплина чи кілька колосків, узятих з колгоспного поля, вважалися тяжкою провиною супроти держави: за великий злочин вважалось також збирати колоски, залишені в полі після жнив, ловити рибу в річках або збирати сухі галузки в лісі на опал. Після введення в дію цього закону все стало вважатися соціялістичною, тобто державною власністю, отже все опинилося під охороною закону.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
Нарешті настали довгоочікувані жнива 32-го року. Про початок їх гучно оповіщали нескінченні політичні промови.
Десь у середині липня ми були свідками прибуття одного комбайна й двох жниварок, а другого дня на двох ваговозах приїхав у село невеликий загін червоноармійців. Ваговози поставили поруч збиральних машин, а червоноармійці розташувалися в приміщенні школи. Ми швидко довідалися, що цим військовим не дозволяють виходити з шкільного будинку й спілкуватися з нами. Біля школи день і ніч стояли озброєні вартові. За ввесь час побуту військовиків у селі – це близько двох місяців – ми ніколи не бачили, щоб вони ходили вулицями або розмовляли з селянами.