Водночас по другий бік шляху кінні жниварки також приступили до свого діла. Жінки з граблями, ступаючи услід за жниварками, швидко і вправно згрібали покоси й в'язали снопи, а чоловіки брали їх вилами, накладали на підводи і звозили до молотарки, яку обслуговували студенти та робітники з міста.
Спершу все йшло гладко, як і було пляновано, та незабаром, попри дбайливе плянування, почалися ускладнення.
Згідно з інструкціями про порядок хлібоздачі, зерно нового врожаю треба було відправляти від молотарки прямо на державні заготівельні пункти, у нашому випадку – на залізничну станцію. Не встигли й зогледітись, як кузов першої військової машини виповнився намолоченим зерном і вона негайно від'їхала на станцію. Другу машину невдовзі також було завантажено зерном – раніше ніж перша встигла повернутись назад. Не було іншого виходу, як використати для перевезення зерна звичайні підводи, хоч вони зовсім і не надавалися на це. «Товариш Лівшиць» пообіцяв райкомові партії, що вирядить так звану «червону валку» з якнайбільшою кількістю зерна і то якнайшвидше. І він мав дотримати своєї обіцянки. Плян хлібовивозу треба було виконати вчасно. Отож він наказав насипати зерно в підводи, дарма що це спричинило б неминучі втрати. Насипані зерном з горою підводи вишикувалися валкою на дорозі, їх теж прикрасили червоними прапорами, а по боках начепили транспаранти, на яких проголошувалося, що колгоспники нашого села добровільно здають хліб державі. Ця «червона валка» спочатку завернула з поля назад і врочисто проїхала через усе наше село, і аж потім вирушила до станції.
Завданням «червоної валки» було також відіграти пропаґандистську ролю: вона мала об’їхати всі придорожні села, поширюючи вістку про те, які щасливі наші односельці, що мають нагоду здавати перший збір нового врожаю державі.
Тим часом молотарку довелося зовсім зупинити, бо не стало підвід, щоб підвозити до неї снопи. Побачивши таке, «товариш тисячник» швидко й легко знайшов вихід. Коли бракує коней, то їх можна замінити людьми. Тож він перекинув студентів, робітників і всіх, хто був на полі, до молотарки – підносити снопи.
– Чого поставали? – гукав він. – Гей, ти там, і ти – ану, беріться до роботи, і то хутчій!
І вони таки взялися. Як тільки снопи були готові, хапали їх і несли до молотарки. Видно було, як люди поспішали, мов мурашки, з в'язками снопів стиглого й сухого пшеничного зерна до молотарки, куди було йти більш як півкілометра. Про те, що чимало стиглого зерна осипалося дорогою, – зайве й казати.
Такими були зажинки 32-го року в нашому селі. Наступного дня з МТС приїхало ще дві вантажні машини, і далі ми жнивували вже більш-менш справно. Плян хлібоздачі державі був на першому місці, і ніхто не смів ані словечком згадати про потреби місцевих колгоспників.
Від самого початку жнив аж до закінчення ніхто з мешканців села не дістав ані фунта пшениці. Для них нічого не залишали. Нам було сказано, що все зерно треба відвезти на станцію. А там, як ми довідалися, його висипали просто на землю, накривали брезентом і полишали гнити.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
Десь під кінець серпня хлібозаготівельна кампанія ще й посилилася. День і ніч нам нагадували, що ми все ще пасемо задніх у виконанні пляну хлібоздачі. Щодня проводили на цю тему безкінечні збори. Все це виходило за межі нашого розуміння. Ми вже більш як два роки були колгоспниками. Це означало, що ми не мали власної землі, а отже, як підказує здоровий глузд, не могли мати й ніякого власного зерна. Відколи почалася колективізація, державна хлібозаготівельна комісія по кілька разів перетрусила все село й забрала усі зернові припаси, що були в нас. Внаслідок цього наші селяни повільно вмирали з голоду. Це бачив кожен, хто з'являвся в нашому селі. Тільки тисячники та інші представники партії і властей вдавали, ніби нічого не помічають. Вони й далі обшукували наші дворища і забирали кожну зернину, яку ще знаходили.
Приблизно в цей самий час, наприкінці серпня, розійшлася чутка, що нам уже не дозволятимуть нічого купувати в сільській крамниці. А одного дня нас скликали на збори стохатки й оголосили, що вийшов новий закон проти спекуляції товарами повсякденного попиту. Селянам, які не виконали своїх норм здачі зерна та інших продуктів, відтепер забороняється купувати товар у державних крамницях. Щоб придбати який-небудь товар, покупець мав показати довідку від сільради про те, що він виконав усі норми поставок державі. Оскільки всі крамниці на той час уже належали державі, а ніхто в нашім селі не спроможний був виконати всіх норм поставок, то й купити ніхто нічого не міг. У такий спосіб нас позбавляли змоги задовольняти найелементарніші потреби цивілізованого життя. Більшість із нас, приміром, втрачала доступ до такої розкоші, як гасова лямпа для освітлення, бо не могла придбати гасу. А той нужденний харч, що ми мали, – в основному городину – нам доводилося споживати несоленим. Ми мусили вмиватися без мила, бо нас позбавили права його купувати. А про інші речі першої потреби, як от цукор абощо, я вже й не згадую, бо ми й так їх не бачили в селі зо два роки.