Тепер нам усім ставало ясно, чому в селі не залишили ніяких харчових припасів; чому вже немає ніякої надії їх роздобути; чому наше сподівання, що держава таки допоможе нам уникнути голодної смерти, було наївним і марним; чому хлібозаготівельна комісія все ще нишпорить за «прихованим» зерном; і чому уряд так суворо забороняє нам поза селом шукати засобів, щоб вижити. Нарешті нам прояснилося, що це була змова проти нас, що хтось хоче стерти нас з лиця землі не тільки як хліборобів, але як націю – як українців.
Коли ми усвідомили це, то на зміну нашій первісній розгубленості прийшов справжній панічний жах. Та все-таки наш інстинктовий потяг до життя був дужчий за будь-які заборони. Він наказував тим, хто ще мав фізичну силу, що вони мусять зробити все, щоб урятувати себе і своїх рідних.
Тривали й далі відчайдушні спроби знайти можливості якось прилаштуватись у сусідніх містах. Чимало таких, що були кремезніші, пробиралися за межі України, до віддалених районів Радянського Союзу, головно в Росії, де, як ми чули, харчів було доволі. Інші мандрували на південь, бо чутки свідчили, що на вугільних шахтах і заводах Донбасу можна знайти роботу з постійною платнею й продовольчими пайками.
Та однак мало хто з цих одчайдушних подорожніх до країв достатку добирався туди. Дороги до великих міст для них були закриті. Міліція і ҐПУ перевіряли документи і місце призначення кожного пасажира в потягах. Ці мужні чоловіки й жінки, що силкувалися якомога вижити, досягали зовсім протилежного. Ми можемо тільки здогадуватись, що ставалося з ними після їхнього арешту: або смерть, або концентраційний табір. Якщо їм і щастило оминути смертний вироку «народніх» судах, діставши натомість сумнівну полегкість у вигляді примусової праці в таборах, то вони ніколи й не починали відбувати цієї своєї кари. Голод, холод і взагалі неможливі умови існування косили їх дорогою до таборів, на залізничних станціях, у відкритих товарних вагонах, якими їх розвозили на північ і на схід і в яких вони замерзали на смерть.
А ті, кому якось таланило прохопитись крізь рогатки, розставлені міліцією і ҐПУ на дорогах, часто ставали жертвами кримінальних злочинців, що тероризували залізниці й базари. Щасливці, яким удавалося після таких страшних випробувань повернутися до своїх сіл, а так само й ті, які залишались у селі, поступово занепадали на дусі і втрачали віру в те, що виживуть у цій скруті. Ослаблі від недоїдання, перемерзлі через холоднечу в хатах, вони просто вже не мали життєвої снаги. Селяни все глибше й глибше впадали в цілковиту покірність долі, байдужість і розпач. Дехто приходив до переконання, що голод був справедливою карою Божою за їхню віру в комунізм і підтримку більшовиків у часи революції.
Був такий поголос, що дехто з поворотців мав щастя десь роздобутися на дещицю харчів – переважно борошна, але мало хто з них зміг доправити той скарб додому. Ті харчі, здобуті з неймовірними труднощами, або конфіскували державні органи, або відбирали бандити.
Усе це переконувало нас, що ми програли свою битву за життя. Наші спроби вирватися з лабетів обставин чи якось розжитись на харчі були найчастіше невдалі. Нас позбавили харчів і залишили в'язнями в нашому ж таки селі, прирікши на повільне, сповнене нелюдських мук, умирання з голоду.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
Наприкінці 1932 року, коли ми вже доїли останню городину й хліб, до навколишніх сіл дійшла чутка, що в райцентрі відкрилися спеціяльні крамниці, в яких повно-повнісінько чого хочеш. Подейкували, що там можна придбати навіть закордонні товари. Та ба! Ми також довідалися, що єдиною платою за ці товари була іноземна валюта або ж – у будь-якому вигляді та кількості – золото чи срібло.
З кожним днем до нашого села все більше й більше надходило інформації про ці крамниці. Називалися вони «торґсин», що було скороченням російських слів «торговля с иностранцами». Продавалося в них усе, що треба для життя: харчові продукти, товари щоденного вжитку, одяг, ліки і так далі.
Ми знали, що «торґсини» існували вже довший час, але тільки у великих містах, де живе багато іноземців. А тепер ці крамниці наблизилися й до нас. Та цього разу, хоч і які ми були нездогадні, а все таки зрозуміли, задля чого так зробила радянська влада. Через ці крамниці малося на меті витягти з нас останні залишки золота й срібла, в кого вони були. Режим був дуже ласий на такі родинні коштовності, як хрестики, іконки, жіночі сережки, обручки, годинники і все інше, що могло містити в собі хоч трохи дорогоцінних металів. Підозрюючи, що селяни й досі мали дореволюційні золоті та срібні монети, більшовицькі власті вирішили загребти їх собі. Від покоління до покоління в родинах призбирувалися такі скарби, як срібні чайники, цукернички, горнятка на вершки, сільнички та інші дрібнички зі срібла. Була й мода серед сільських молодиць прикрашати золотою коронкою один з передніх верхніх зубів, навіть без особливої в цьому потреби. І цих коронок захотілося державі.