Вона прислухалася. Десь шумів натовп. Мабуть, черга розходиться по домівках, по корчмах, по нічліжках... щоби завтра зрання вишикуватися перед заповітними сходами.
Там, на краю площі, її чекає Рек. Напевно, хвилюється... Опіка лицаря не була їй дошкульна. Можливо, тому, що вона знала: ніякої нагороди від Провидіння лицар не отримає...
— Жінко...
У кам’яній пащі майнуло світло. Вона здригнулась і підійшла.
Імпровізований прожектор знову висвітлив її обличчя — на цей раз, як їй здалося, м’якше. Спокійніше.
І там, за стіною світла, перебував тепер інший чоловік. Вона зрозуміла це раніше, ніж він заговорив.
Темний силует...
Вона вдивлялася щосили. Вірніше, намагалася розгледіти.
Ні, отак зразу не можна сказати нічого певного. Ну ж бо, заговори...
— Жінко, ти прийшла з чистим серцем?
Верховний Тлумач (якщо тільки це був він) говорив пошепки. Ірена обімліла.
— Ти чекаєш поради по совісті? Чи непокоїшся, як обдурити Провидіння?
Дивне відлуння в цьому склепоподібному храмі. Звуки множаться, здається, що голос Тлумача говорить звідусіль. Ниточки-звуки, звуки-клаптики, які збираються в єдиний клубок, і отой голос...
Голос, який вона вперше почула в слухавці. «Алло, Ірена? Це Ірена?..»
— Я чекаю, — сказала вона хрипко.
А раптом при цій розмові є свідки? І він дає їй зрозуміти, що добропристойності слід поки що дотримуватися?..
Вона раптом побачила себе його очима. Постаріла, змарніла, бліда, в хустці до брів...
Потекли сльози. Просто водномить ринули, накопичені за тривалий час.
Отже, верховний Тлумач хоче мене допитати... для чого? Щоб встановити... міру моєї провини?
«Я всього лише лицар, Ірено...»
Невже цей указ видано... щоб Анджей знайшов її?
Він чекав? Чекав, що вона прийде?!
Темний силует поворухнувся. Що вона викликала у колишнього чоловіка? Співчуття? Гидливість? Замішання?
— Навіщо ти це зробив? — сказала вона пошепки. (Якщо сторонній свідок і почує її — може, спише ці дивні слова на безглуздий лепет переляканої жінки...)
— Ти боїшся кари чи хочеш отримати винагороду? — чоловік у темряві підвищив голос, й Ірена завмерла, гарячі сльози на її обличчі враз висохли.
ТОЙ голос чи...
«Анджею, це ти чи не ти?!»
Чоловік у темряві чекав відповіді. Їй здавалося: ще трохи — і вона розгледить риси обличчя...
Мовчати далі було вже неможливо.
— А що ви думаєте про смертну кару? — самі собою прошепотіли її губи.
Ніби пароль.
Темний силует завагався — і відступив кудись у чорне провалля.
Вже віддаляючись, верховний Тлумач на мить потрапив у відблиск смолоскипа. Й Ірена побачила його обличчя...
...Раніше будинок належав місцевому багатієві. Власне кажучи, це був не єдиний його будинок; якогось пречудового дня багатій відчув: прийшла пора жертвувати, причому в особливо великих розмірах. Нічого дивного в цьому не було, бо статки свої він накопичив, м’яко кажучи, не зовсім людинолюбно. Себто багатій був розбійницьким отаманом, і для відшкодування вже здійснених і майбутніх злочинів були потрібні все нові, все значніші, добрі справи...
Багатий розбійник пожертвував знедоленим свій найкращий будинок у передмісті, і на терезах Провидіння знову встановилася рівновага. Незважаючи на хабарі, що стягував розбійник із вуличних торговців, задушеного зашморгом конкурента і розграбовану купецьку валку.
Про все це Ірена дізналася значно пізніше. А поки що її привели — ослаблу й покірну, на широке подвір’я за височезним парканом, та ще й приземистим внутрішнім, причому по вузькому коридору між двома парканами туди й сюди бродили пси тієї ж породи, що і теля-Сенсей...
Світало... Ніч проминула в темному закутку палацу Тлумачів. Ірені так і не пояснили, в чому її провина. Сусідом її виявився недолугий підліток років шістнадцяти. З розмов слуг, які перетворилися й на стражників, вона зробила висновок, що з-поміж натовпу, який протікав, як пісок, крізь пальці Тлумачів, божевільні зовсім не були рідкістю...
Вона дивилася перед собою, але бачила не паркан, не купу дров і не розсохлу бочку посеред двору. Перед нею стояло обличчя верховного Тлумача — таке, яким вона його побачила в останню мить їхньої зустрічі...
Тоді, тієї миті, їй здалося, що вона ВПІЗНАЛА його, і колишній чоловік, моделятор, справді схибнувся. Отой Тлумач до останньої волосинки не грав роль — він вріс у неї по самісіньке горло...
Ці кілька хвилин були найстрашнішими.