Потім (її вже взяли під лікті, вели коридорами) пам’ять послужливо повернула картинку, і, знову вдивляючись в оте обличчя, вона мало не застогнала від полегшення.
Верховний Тлумач ніколи не був Анджеєм Кромаром. Він був найбільшою, найтаємничішою постаттю, але — усього лише лялькою в цьому іграшковому світі. І якщо він і бажав допитати під Високим Дахом Ірену Хміль — то аж ніяк не як колишню дружину...
Ймовірно, на нього, як і на лицаря Река, велике враження справило оповідання «Про розкаяного».
...Рек, імовірно, хвилюється. І, скоріше за все, вже ніколи її не дочекається... Хоча хто знає... Ось якби верховний Тлумач упізнав у бідолашній жінці «авторку Хміль» — справа обернулася б дійсно кепсько. Ірена скривилася. Ну й діла — від неї вимагають (можливо, за втручанням ката) пояснень щодо «розкаяного» — а вона, яка буцімто написала це оповідання, так і не спромоглася прочитати його!..
Але верховний Тлумач не впізнав її. Він просто сприйняв її за божевільну.
Чекати довелося довго. У кутку двору двоє худезних чоловіків качали насосом воду, причому один явно сачкував, працюючи впівсили, а другий сумлінно надривався, відкопиливши слиняву губу... (Ймовірно, ледачому слід чекати покарання від Провидіння, а другому, навпаки, нагороди...)
А може, на території притулку для божевільних закони Провидіння діють якось по-іншому?
Ірена сиділа на дерев’яній колоді. Недоумкуватий хлопчина блукав поруч, підбирав щось на землі, розглядав, нюхав і пробував на зуб. Ірена намагалася не дивитись у його бік.
...Що було в тому оповіданні? Адже люди палили дорогий папір, страхаючись зберігати написаний на ньому текст?
Десь півтори години очікування... Новоприбулих провели досередини будинку. Ірена була вражена: колишнє багатство було ретельно знято зі стін разом із дубовими панелями, шовковими гобеленами і бронзовими світильниками. Голі стіни від підлоги до стелі, груба дощана підлога (мабуть, щоби божевільні нічого ненароком не попсували).
Проте кімната, куди їх, врешті-решт, привели, зберегла сліди колишньої розкоші. У кімнаті сидів невисокий сивий дідок із червоними прожилками на носі — він вилаяв слуг, які привели «божевільних» не в оглядову, як було велено, а безпосередньо до кабінету...
Хлопчина, Іренин супутник, щулився і втягував голову в плечі. Оглядова виявилася похмурим приміщенням із вмонтованими в стовпи залізними кільцями, дерев’яними лавами уздовж стін і кам’яним колодязем посередині. Ірена зціпила зуби. Хто чого боїться — те й станеться. Даремно Семироль насміхався з неї як із боягузки. У попередній МОДЕЛІ для Ірени знайшлося затяте правосуддя, а тут, мабуть, цього немає, зате знайдеться дещо екзотичніше...
Утім, усе розвивалося зовсім не так моторошно.
Дідок підкликав підлітка, відтягнув одну повіку хлопчині, гачкуватим пальцем ткнув його під ребро (хлопчина аж сіпнувся) і задоволено кивнув:
— Підеш рубати дрова...
На Ірену лікар кинув побіжний погляд — на обличчя і на кругленький живіт.
— Прясти, ткати вмієш?
Ірена хитнула головою.
— Прибиратимеш...
Кілька хвилин по тому їй спало на думку, що слід було зізнатися в грамотності і тим самим напроситися на чистішу роботу. Але носатий дідок уже пішов, а Ірену легко і без зволікань було зараховано до тутешніх мешканців — убогих і нужденних розумом...
— Пахне... їжа, — захоплено протягнув носом хлопчина.
Просторими коридорами справді розносився густий запах не надто вишуканої, але напевно ситної та поживної їжі.
Розділ одинадцятий
«Притулку для убогих» жила досить пістрява публіка, і кожен із його в’язнів-мешканців був убогий по-своєму. Крім божевільних, до яких тепер прилучено було й Ірену, тут жило кілька безпомічних старих, пара калік, горбатий карлик із сумними очима, купа дітлахів-сиріт, у різний час підібраних деінде.
Усі вони жили купно, і свобода їхня обмежувалася тільки парканом. Ну і, зрозуміло, «нужденністю» розуму. Так, приміром, клишоногий чоловічок Лобз не міг самостійно спуститися з високого ґанку, а бідолашна схибнута Флея вірила, що сидить у тісній залізній клітці, і ніколи не випростувалася на повен зріст, щоб не вдаритися об уявні прути... Такий собі Горох — міцноплечий селюк із поведенцією багатого пана, намагався впровадити в притулку найжорстокішу та безглузду тиранію. Але після розданих «підлеглим» потиличників і показового шмагання пана-дуку наздоганяло всюдисуще Провидіння. Прибитий раптовим спалахом хвороби, він надовго зникав з очей, відлежуючись десь у далекому кутку, і щоразу йому було все важче оговтатись, і його сусіди по притулку сподівалися, що він не оклигає зовсім...