Постійного персоналу в притулку не було. Щорання ворота відчинялися, пропускаючи двох-трьох похмурих добровольців, іноді колишніх, але частіше нових. Добровольці розходилися скрізь в пошуках роботи, а носатий дідок, який виконував обов’язки директора і головного лікаря, направляв їх. Гидливо кривлячись, вони прибирали за немічними, що не вставали із солом’яних матраців, витирали шмарклі дітям, які слабко чинили опір. А ще прали і мили посуд, допомагали клишоногому Лобзу спускатися з ґанку — словом, виконували всю невдячну, переважно брудну роботу. Нікому за це не перепадало ні копійчини — винагороду встановлювало Провидіння...
Ті з добровільних помічників, хто «спокутував» за найвищим рахунком, місяцями жили неподалік, у флігелі. Майже всі «убогі» панічно боялися їх — аж ніяк не через те, що могли отримати запотиличник. «Спокутники» ніколи (за рідкісними винятками) не чіпали «убогих» навіть пальцем. Проте ніхто, окрім Гороха в періоди загострень, не ризикував наблизитися до них із доброї волі. Ірена невдовзі зрозуміла, чому...
Відтоді як верховний Тлумач зник у бічному коридорі, наостанок майнувши у непевному світлі — з цього самого моменту все, що відбувалося з нею, мовби втратило сенс! Мета (дістатися до Анджея Кромара) знову відсунулась у невизначену каламутну далечінь. Зате загадка — що ж було написано в засудженому владою «Розкаяному» — здавалася куди важливішою од реальних подій. І коли Ірені вказали, де її місце — на матраці, на жорсткій соломі, — вона покірно кивнула головою. Все, що відбувалося — стосувалося не її...
Утім, умови життя в колишньому домі багатія були, схоже, навіть кращі, ніж у тій нічліжці, де Ірені й Рекові довелося провести останню ніч перед візитом до Тлумачів. «Убогі» їли досита — у притулок регулярно надходили щедрі пожертви. Незважаючи на певні особливості закладу, скрізь було чисто, й Ірені зовсім не довелось, як вона спочатку боялася, виснажувати себе брудною працею. Добровольці-прибиральники старалися з усіх сил, бо інакше ніхто не зарахує їхніх заслуг перед Провидінням.
«Притулок для убогих» був тією віддушиною, тією розмінною монетою, при якій навіть убивця, що заздалегідь і до дрібниць спланував свій злочин, міг розраховувати на поблажливість всевидячого Провидіння. Об’єктом для спокути слугували усі «споживачі» безкорисливості — каліки, божевільні та діти-сироти. Нечисті на руку торговці, вуличні злодюжки та навіть і знані розбійники «відмивали» свої гріхи, витираючи блювотиння, виносячи нічні горщики та миючи немічних бабусь. Час від часу бундючні слуги Високого Даху приносили в кошиках щедрі пожертвування. А широкоплечі стражники старанно рубали дрова, підмітали двір і чистили вигрібну яму...
У їхні ж обов’язки входило охороняти ворота й утримувати в необхідній лютості сторожових собак. «Убогі» в жодному разі не повинні помишляти про втечу — мабуть, їх охороняли для їхньої ж користі...
Ірена скептично посміхнулася.
У неї не було часу, щоб відстежувати і до решти осягнути закони життя притулку. Зате їй пощастило — од першого ж дня для неї знайшовся досить приємний співбесідник. По якімсь часі їй здалося, що, пізнавши світ «убогих», вона зрозуміє МОДЕЛЬ у цілому...
Схоже, вона помилялася...
Старий із лютнею гаяв час у закутку, у порівняно спокійному і теплому місці — сонячне проміння заглядало сюди рано-вранці й не зникало до полудня. Старий перебирав струни і неголосно мугикав пісні — без мелодії й без розміру, вони були якісь одноманітні, але мали дивну привабу — принаймні для Ірени.
— Знаєш... Я читав «Розкаяного». Розповісти тобі?.. Ні, не боюсь... Але чи змогла б ти переказати, як ллється, приміром, ота вода...
Зі шланга від насоса поштовхами виривався тугий блискучий струмінь. Чавунний казан мало-помалу наповнювався — хтось із вільнонайманих вже порався, розводячи під ним вогонь. Отже, буде тепла вода для миття...
Дивна річ. У великому зовнішньому «реальному» світі оповідання Ірени удостоїлися навіть номінації на Срібний Вулкан. У МОДЕЛІ номер один це були вже доволі пристойні речі — навіть Семироль під враженням од них приймав рішення про Іренине життя чи смерть... А тут, виходить, опальна авторка Хміль потрапила мало не у володарки дум? Випадковість чи злий жарт Анджея Кромара?
— Розкажи, Музиканте.
— Не зможу...
Ірена зітхнула. Старий умів бути непохитно впертим.
— Добре... А що ти вчинив такого, що Провидіння покарало тебе?