— ...Ану йди сюди!
Недоумкуватий хлопчина на ім’я Зуб (той, що потрапив до притулку одночасно з Іреною) підійшов, винувато всміхаючись.
— Сучий син... — протягнув Горох, і голос його був підступно ласкавим. — Порядку не знаєш, халамиднику? Закону не знаєш?
Зуб моргнув білястими віями.
Безпомильна інтуїція божевільного Гороха точно вказала йому на жертву — найслабшу, найбільш підходящу для майбутньої ролі. Для того, щоб пригнітити хлопчину, навіть не доведеться особливо гнівити Провидіння...
Ірена не захотіла на це дивитися. Повернулась і пішла в будинок.
У коридорі — після загибелі бідолахи — весь віск із підлоги зішкребли начисто. Її чекала білява дівчина.
Якось не думаючи, просто підкоряючись раптовому бажанню, Ірена поклала руку їй на голівку.
Дівчинка не ухилилася.
Очі її стали раптом безтямними. Посоловіли, як від наркотику. Вона підвелася навшпиньки — наче бажаючи утримати Іренину руку...
Напевно, вперше в житті дівчина відчула ласку заради ласки. Не заради можливої винагороди...
Інша річ — як вона це відчула. Яким нюхом?..
Утім, Ірена вже давно знала, що вирізняється з-поміж інших, як альбінос серед вороння. Це відразу побачив Рек, моментально усвідомив Музикант (дивно, як не встиг зрозуміти цього верховний Тлумач).
Утім, найбезпечнішим місцем для неї поки що є оцей притулок «убогих». Можливо, слід зачаїтися, вичекавши, поки моделятор украй розчарується в своїй геніальній МОДЕЛІ і згадає про колишню дружину — невдалу вивідувачку...
Якщо він згадає. Якщо він іще живий, іще десь тут, якщо нескінченний колодязь моделей не затягнув його, подібно до виру...
Можливо, кожна наступна МОДЕЛЬ безглуздіша за попередню й більш обмежена у просторі. Врешті-решт, він змоделює клітку, як у божевільної Флеї, і виявиться замкненим у компанії якихось фантастичних, маячних істот, що підкоряються некерованим імпульсам...
Хоча ні. Анджей завжди знав, що і навіщо робить. Не має рації Петер, який вважав, що приголомшливий успіх моделятора, який обернувся імовірною поразкою, став несподіванкою для самого пана Кромара...
У тяжких роздумах проминула й ця ніч.
Уранці ворота відчинилися, пропускаючи чергову партію добровільних помічників, і першим увійшов стрункий молодик у сільській одежі — із зосередженим тонким обличчям і вигнутими бровами...
Безкорисливий лицар Рек на прізвисько Шипшина.
За стосом дров діти гралися в якусь подобу чехарди — без усмішок, діловито, ніби виконуючи відповідальну роботу. Музикант перебирав струни своєї лютні; Ірена сиділа поруч і дивилась, як Рек, наслідуючи сільську неквапну манеру, розвантажує підводу посеред двору.
Підвода прийшла з-під Високого Даху. Кілька мішків борошна, окости, ковбаси, масло, навіть вино — щедра пожертва мусила покрити творені під Дахом гріхи. Каліки й сироти жуватимуть коржі, а влада отримає деяку свободу дій (не буває влади без примусу, але не розплачуватися ж власною головою за кожен підписаний указ).
Вантажник з Река був нікудишній. Напевно, в ньому вже розкусили перевдягненого панича — але тут, у притулку, звикли до ряджених...
А от безкорисливі лицарі тут не бувають.
Безкорисливі не потребують спокути. Вони мають право на безкорисливе добро — а зовсім не на безкарне зло...
Ірені страх як захотілося сісти за комп’ютер. Або хоч дістатися, врешті-решт, ручки й аркуша паперу. Вона вже знає, як переписати оповідання «Про розкаяного», знає, яке ім’я дати Творцю — не Анджей, звичайно, і не Кромар — це було б надто прямолінійно (але колись, за часів їхньої щенячої закоханості, у неї була звичка називати його Андрусь).
...Розмовляють ящірка і хамелеон. Хамелеона звуть Милосердя, а ящірку — Каяття... Чи навпаки? Стоп, стоп. Оповідання називається — «Про розкаяного», а хто ж бо розкаявся, невже Творець?!
Рек мимохідь глянув на неї. Наближався вечір; іще півгодини — й робота буде згорнута, «убогих» покличуть на вечерю, прибулих спровадять за ворота... А це значить, що...
Вона знеможено заплющила очі.
Сьогодні вона втече. Покине притулок. Сьогодні... Здається, вирватися за подвійний паркан — все’дно що повернутися додому... Дістатися до комп’ютера, написати оповідання за одну ніч, подати в номінаційну комісію претендентів Срібного Вулкана... (Ну навіщо він їй здався, отой Вулкан?!)
— Що з тобою? — стиха запитав Музикант.
Вона здригнулася. Старий ось уже кілька днів мовчав — у нього почалося загострення...
— Нічого...