— Я ж бачу...
Ірена відвернулася:
— Мрію про Срібний Вулкан... Божевільна я. А тобі що?
Музикант зітхнув:
— Тобі б треба... темного... Тлумача.
— Кого? — Ірена спохмурніла.
— Темного... Тлумача. Того, що вчить, як від Провидіння ухилитися... Так кажуть. А може, брешуть... Хто він тобі, той хлопець?
— Який? — знову запитала Ірена, й питання прозвучало безглуздо.
— Який підводу розвантажує...
Ірена обімліла. Ось як виходить: ретельна конспірація призводить до того, що помисли її видно, як на долоні...
Ірена розкрила рота, на ходу вимислюючи відповідь, — але цієї миті у ворота загепали ззовні. Наполегливо, майже грубо; дружно загавкала псюрня.
Носатий дідок вибрів на ґанок. Ковзнув поглядом навсібіч — спостеріг підводу Река з лантухом на карку; кивнув двом охоронцям, які виглянули із флігеля, та невдоволено потупцяв до воріт.
Музикант смикнув струни — химерно-протяжно...
Час був не для відвідин. О такій порі пожертвувань вже не брали, відпускали робочу силу і нових постояльців не ждали теж.
Ірена бачила, як Рек ізблід під шаром засмаги і пилюки.
— Хто там? — хрипко запитав дідок, відкриваючи оглядову дірку.
Відповіді Ірена не почула, але дідок здригнувся, насупився, жестом велів охоронцям прибрати собак. Ворота заскрипіли й відчинилися.
Ірена вмить опинилась за спиною у Река. А той дивно тримав руку — ніби притримуючи щось під курткою при боці...
Прибульців було двоє — не «спокутники» і не потенційні «убогі». Обидвоє в чорному, в капелюхах із пір’ям, у старшого в руці був якийсь паперовий сувій із печаткою.
— Наказано видати тобі, лікарю, жінку в тяжі, що була доставлена сюди десять днів тому з палацу Тлумачів на утримання і лікування... Ось читай.
І простягнув дідкові папір. Той узяв його тремтливою рукою, повільно обернувся...
Поки він роззирався навсібіч, Ірена намагалася продихнути спазм у грудях.
Ясно ж, що її ні з ким не сплутають. І згадувати особливо не доведеться, хто така та коли привезли, — її особлива «прикмета» видає відразу з головою. Себто з животом...
Рек перемахнув через підводу. В руках вже опинився кинджал; люди в чорному сахнулися. Вони явно не очікували такої зустрічі, але й реакція у них була швидша за Іренину...
Хтось із «убогих» злякано волав. Глухо дзенькнула лютня. Заходилися гавкотом пси.
— Зачиніть ворота! — владно гаркнув той, що приніс сувій із печаткою. — Ану хутко!
І він, і його напарник були озброєні важкими шпагами. Дивний «селянин» із хистом вмілого фехтувальника опинився між двома вістрями — лише зі своїм кинджалом.
Вбивство «при виконанні» — не вбивство?
Гріхи підлеглих спокутує Високий Дах? Можливо, спокутує наперед, і на тій підводі, до борту якої притиснуть зараз Река, складено платню за його вимушено пролиту кров? Борошно, м’ясо, масло для убогих?!
— Не гніви Провидіння, — сказав той, що приніс сувій. — Кинь зброю... безкорисливий.
Рек мовчав. Ірена не бачила його обличчя. Про що він зараз думає? Про жінку, з якою його ніщо, по суті, не пов’язує, крім хіба що прочитаних оповідань? Оті тексти «Про лицаря, який здійснював зло, щоб залишатися безкорисливим»?!
А от цікаво (відсторонено подумала Ірена), хто зі зброєю чинить зараз зло — а хто благо? Абсолютно неможливо розрізнити. Рек відстоює інтереси Ірени — а двоє зі шпагами, можливо, інтереси держави...
Поки вона думала, Рек стрибнув.
Двоє його суперників були вмілими фехтувальниками.
Рек, здається, підловив одного з супротивників при занадто широкому випаді. Пірнув під лезо, зловив нападника за руку — здавлений зойк. Шпага летить униз, але Рек підхоплює її при самій землі...
Обеззброєний ворог відступає. Очі скажені — не інакше, Рек йому руку зламав...
Ірена проґавила атаку іншого Рекового супротивника. Блискавичні помахи за частку секунди...
Чоловік у чорному сіпнувся, уникаючи випаду, лайнувся брутально. Усією тушею довбонув лицаря так, що той спиною вдарився об віз. Чорному було не до лицарського турніру. Він представник влади. Зараз замкнуть ворота, і по всьому...
Аж тут охоронці спустили собак, і люті пси, не розбираючись, кинулися на всіх підряд. Заверещали, розбігаючись, діти. Музикант у своєму кутку незграбно затулився лютнею, він не вмів швидко бігати, Ірена молилася невідь-кому, щоб собаки не накинулись на старого...
Носатий лікар хрипко заволав. Йому не підкорилися ні пси, ні охоронці. Хтось із вільнонайманих оборонявся, розмахуючи ціпком, хтось уже схопив сокиру.
Високо на паркані — як тільки зуміла видертися?! — сиділа біловолоса дівчинка і не зводила з Ірени переляканих благальних очей.