Загальна паніка подіяла на «владику» Гороха, як укол адреналіну. Волаючи щось безглузде про законність і порядок, він увірвався до бойовиська з дивною люттю, накинувся на мішок борошна, не вивантажений із підводи, і розірвав його голіруч.
У повітрі зметнулася хмара білої пилюки.
— Пані Хміль!!
Рек стояв у воротах, тримаючи в руці шпагу, й жестом кликав Ірену.
Шлях їй заступив чоловік у чорному. Ірена з подивом глянула на свої руки — вони були в борошні по лікоть, зі стиснутими білими кулаками...
По обличчю того, хто перегородив їй шлях, юшила кров із неглибокої рани на лобі.
Не роздумуючи, затято, Ірена сипонула у вічі йому жменю борошна... Нічого собі тісто...
І, вже майже дотягнувшись до простягнутої руки Река, вона востаннє обернулася до Музиканта.
Так, він почув. Хтось, можливо, й пропустив повз вуха, але старий божевільний таки почув — оте «пані Хміль».
Насилу одірвавшись од його приголомшеного погляду, вона шаснула за ворота. За спиною продовжувалася веремія — охоронці ловили псів, носатий лікар хапався за серце, вельможний Горох шматував окіст, вільнонаймані вже були загоном санітарів... Двоє у чорному були поранені, але цілком іще можуть організувати погоню...
А ще — біляве дівча на паркані. Десятирічна дівчинка, яку більше ніхто і ніколи не погладить просто так.
Ніч провели в лісі, у спеціально обладнаній схованці. Без вогню і практично без сну. І майже без слів.
«Що ж далі?» — хотіла запитати Ірена, але у неї не повертався язик. Безкорисливий лицар і так розумів, що їхні вчинки, загалом-то, не особливо схвальні.
...Але ж і не трагічно безнадійні. Тут немає поліцейських постів, паспортної системи, комп’ютерної мережі... У принципі, найнявшись робітницею на яке-небудь заможне сільське обійстя, можна легко сховатися з ока нишпорок Високого Даху...
— Значить, це Високий Дах мене... ловить?
— Високий Дах переслідує авторку Хміль уже дуже давно, — втомлено повідомив лицар. У його голосі був ледь відчутний докір: що ти, мовляв, недорікою прикидаєшся?..
— У мене є будинок, — сказала вона після паузи. — У вас є кінь... Ми могли 6... День дороги — і ми доберемося...
Лицар зітхнув.
Скоріше всього, місцезнаходження її будинку було відомо переслідувачам. Мабуть, вони навідувалися туди за Ірениної відсутності... Й Ірені з Семиролем просто пощастило, що, випавши із МОДЕЛІ номер один у МОДЕЛЬ номер два, вони не застали в передпокої людей у чорному, не ознайомилися тут же з сувоєм, який заміняє ордер на арешт...
Семироль. Семироль...
— Я знайшов його для вас... — глухо сказав Рек.
Ірена сіпнулася:
— Що?!
— Знайшов... Отой примірник оповідання «Про розкаяного». Напевно, один із останніх. Ось, візьміть...
Рух у темряві. В руки Ірені ліг тугий паперовий згорток. Ніби шматок шпалер...
Вона приборкала тремтіння.
— Спасибі, Реку...
За що ж вона дякує? Напевно, все-таки за оповідання. Бо навіть вдячність за порятунок поступилася цій раптовій радості, отій вірі, що вже нарешті все буде добре... Вона зрозуміє, вона знайде ключ до свого світу. А спочатку розшукає Анджея... Тоді повернеться додому...
«Напевно, один із останніх». Вони здатні знищити її оповідання — всі до решти... Слід вивчити текст — слово в слово, щоб потім відтворити...
Для номінаційної комісії Вулкана?
Ірена іронічно посміхнулась (добре, що Рек цієї посмішки не помітив).
Розгорнула сувій. Світла зірок вистачило, аби зрозуміти, що тексту зовсім небагато.
— Реку... Кресало, свічка... ліхтарик... щось є?
Він зітхнув:
— Пані...
Вона зціпила зуби. Зрозуміло. Треба чекати світанку.
На світанні в лісі стало вже відчутно холодно. Принаймні Ірені так здалося. Можливо, причиною її дрижаків була ота втеча, вогкість, безсоння — хай там як, але «авторку Хміль» трясло, як у лихоманці. Рек занепокоївся, щільніше закутав її ковдрою, ліг поруч, намагаючись зігріти...
— Верховний Тлумач... — пробурмотіла вона крізь цокотіння зубів, — от чорт, хоч би язика собі не відкусити... Верховний Тлумач виявився зовсім не тим, кого я... шукаю... Він просто Верховний Тлумач. Він... лялька...
— Верховний Тлумач — лялька? — після паузи запитав лицар.
Неподалік, на галявині, пасся невидимий у темряві кінь.
Ірена зітхнула:
— Реку... А хто такий... Темний Тлумач?
Лицар мовчав. Міцніше притиснув її до себе; вона відчувала плечем пряжку на його поясі, шнурівку на куртці, м’язи — тверді, ніби залізні...