— Реку... Розумієте. Я шукаю чоловіка, який... міг би тримати в руках ниточки цього світу. Який... Це не Верховний Тлумач, ні. Не герцог... напевно. Але хто?!
— Творець, — усміхнено припустив Рек.
— Творець... — луною відгукнулася Ірена. — І що прикро, він може виявитися ким завгодно... тренером місцевої... футбольної команди... Вибачте, Реку. Я верзу дурниці...
Небо сіріло. Ще трохи — і можна буде розгорнути сувій. Прочитати, нарешті, текст, через який і в цьому патріархальному, немовби середньовічному світі, непримітній жінці немає спокою...
Вона обережно вивільнилася. Сіла. У лісі озвалось раннє птаство, Ірена вкотре переконалася, що світанок — найкращий час доби (шкода, що в колишньому житті вона так нечасто бачила світанки, так пізно лягала спати і вставала, коли сонце вже давно зійшло...)
Потягнулася до сумки Река. Вивудила з дорожньої торби сувій, внутрішньо тремтячи, розгорнула...
Якщо піднести текст до носа — можна розібрати химерно закучерявлені літери. Принаймні, перша — старанно виписана, величезна, червона вигадлива літера «я». «Якось... раз...»
Вона позирнула на кінцівку тексту. Ось він, підпис... «авторка Ірена Хміль», і її власний розчерк — кимось старанно скопійований із оригіналу...
Рек сів поруч. Поштовхом, ніби всередині нього різко випрямилася пружина.
— Чуєте?
Вона прислухалася. Десь далеко в лісі... Звуки мисливського рогу, а потім — собачий гавкіт...
— Полювання? — невпевнено припустила Ірена.
Рек — його обличчя потроху проступало із сутінків — підібгав тонкі губи:
— Так, полювання... На нас із вами, пані Хміль.
...Іще два місяці — й їй стане важко рухатися. А поки що сяк-так... Але при думці про те, що доведеться залишитися тут, народити дитину на соломі, а потім виховувати його... як сільського хлопчака... або навіть як байстрюка... при такій думці в неї безвільно опускалися руки (або, як ось зараз, прокидалася несамовита жага дії).
Вони йшли, плутаючись у лісових хащах. Рек ішов попереду, ведучи коня за повіддя. Мабуть, місце їх ночівлі вже запримітили... А цікаво, за переслідування безневинної вагітної жінки Провидіння ніяк не карає? Чи ці, що йдуть зараз по їхніх із Реком слідах, заздалегідь відкупилися пожертвами, подарунками сиротам, безоплатною службою в лікарні або притулку?..
А можливо, за мірками тутешнього Провидіння, винна саме вона — зловмисна авторка, і ті, хто йдуть слідом, виконують роль «санітарів» суспільства? І Провидіння їх іще й винагородить?!
Ліс порідшав. Лицар обернувся:
— Зараз уже вийдемо... Треба буде через річку... Там дорога... схил крутий...
Ірена кивнула.
Якби ж хоч зупинитися на хвилинку... всього на хвилинку. І прочитати оповідання «Про розкаяного». Їй хотілося зробити це з тої самої миті, коли розвиднилося. Так світло і зручно було б читати, але от лихо — часу немає ні хвилинки...
Треба йти і йти, інакше зміст оповідання доведеться тлумачити катові... з поясненнями і доповненнями «від автора».
Ліс розступився.
Ого, схил крутий... Це вже передгір’я; Ірені навіть здалося, що вона впізнає місцину. Наче щось схоже їй доводилося бачити з вікна машини, мигцем, проїжджаючи на помірній швидкості десь шістдесят кілометрів за годину...
Із-під кінських копит сипалось каміння. Летіло, зачіпаючись об схил, аж у воду... Бо на дні яру в’юнився струмок, а може, маленька річка.
Ірені довелося спішитись.
Колись вони з Анджеєм цілий день споруджували на такому ось струмку загату. І нарешті отримали хлюпанку три на три метри, завглибшки Ірені до підборіддя... І хвилин двадцять ганяли надувним м’ячем у водне поло, аж поки не прийшов лісник і не дав їм прочуханки, пригрозивши штрафом, мовляв, від отієї дурної загати лісові тільки шкода...
— Обережніше, пані Хміль... Ірено...
Вона і без того намагалася ступати якомога легше.
...І довелося загату, з такими труднощами побудовану, самим же і розбирати... Пізно вночі, повернувшись до свого намету, змерзлі та голодні... вони випили з досади дві пляшки міцного кріпленого вина — удвох!.. причому Ірена пила нарівні з Анджеєм... а на ранок...
Вона похитнулась. Вхопилася за галузку куща, який вдало потрапив під руку.
Стежка вела вздовж берега, крутосхил ставав усе прямовиснішим, а струмок унизу вже виднівся річкою, і глибина там, судячи з отого виру на поверхні...
І вода ж напевне холоднюща.
— Довго ще, Реку?
— Зараз вийдемо до мосту...
Він не договорив.