Кінь оступився. Місив копитами, обрушуючи цілі скиби піску та глини, на очах у Ірени і Река сповзав усе нижче, вже проїхався черевом по камінню...
Так, вода була холодна. Принаймні кінь вирячив очі так, ніби втрапив у окріп... Бризки піднялися мало не врівень із берегом. Кінь бив копитами вже у воді, намагаючись рухатись вплав, а швидкий потік, щосили штовхаючи важке тіло, відносив коня все далі й далі, вперед...
Ірена дивилася розширеними очима. Кінь плив, а разом із ним пливла приторочена дорожня торба, в якій...
Вона застогнала. Взялася руками за голову і сіла на стежку.
— Вперед!..
Зовсім поруч опинилося біле, шалене обличчя Река.
— Уперед, якщо не хочете...
Із-під ніг сипалася рінь. Спина коня уже зникла за поворотом; та що йому — десь вибереться. Якомусь селюкові поталанить — побільшає майна (якщо, звичайно, коня Рекового не навчено гавкати по-собачому на чужих і віддано розшукувати господаря).
Хоча для «Розкаяного» різниці вже немає. Однаково...
Вона змусила себе підвестись і попленталась.
Життя не закінчилось. Але чи знайдеться ще примірник?..
Міст був, як сирітська радість, — вузенький і хисткий. На двох канатах, на підгнилих палях (якби кінь дістався до цього моста — довелося б у воду стрибати).
— Не дивіться униз...
Ірені була приємна турбота Река — і трошки смішна. Вона зовсім не боялася стрімкої бистрини; цей світ другої МОДЕЛІ у міру тіснішого знайомства з ним здавався все дрібнішим, усе жалюгіднішим, іграшковим...
Цей світ обдурив її. Перше враження виявилося помилковим. Колодязь при дорозі із живою водою, ніби паща доісторичного чудовиська... Декорація. Картон. Єдине, що в цьому світі справжнє й дійсно жахливе — так це оте Провидіння — невідворотні «батіг і пряник» над головою в кожного...
Цікаво, а як їхній герцог завойовує прихильність Провидіння? Якщо, приміром, доведеться дати ляпаса слузі? Відмовляється за обідом від десерту, жертвує свої лакоминки на користь дитячого притулку?..
А симпатяга Рек гадає, що вона боїться хисткого моста заввишки три метри і швидкої течії...
Під ногою у неї проломилася дощечка. Ірена засичала, судомно вчепившись у перила.
— Реку, хто відповідає за цілість цього мосту?
— Що?
Шум води перекривав слова.
— Тут узагалі хоч хтось ходить? — запитала вона сердито.
Рек не розчув.
Протилежний берег був куди зручніший. Можна було йти навіть без стежки — такий собі зелений моріжок із травою, як ото висаджують на газонах, біля підніжжя монументів...
І, що приємно, трохи оддалік на березі вони побачили наповнені водою відбитки копит. Кінь відбувся легким переляком; можливо, скоро їх чекає радісна зустріч...
— Реку... — Ірена зупинилася.
Лицар озирнувся:
— Що?
Вона загаялася, роздумуючи.
На чолі у лицаря проступила глибока складка:
— Та ходімо ж...
— Реку, у вас кресало збереглося?
Лицар поплескав себе по кишені — так, мовляв, кресало при собі...
— А давайте підпалимо міст...
— Що?!
— Підпалимо міст, — сказала Ірена твердо. — Щоб менше було тяганини з погонею... Щоб їм переправлятися було важче.
Рек болісно скривив рота:
— Підпалити?.. За це Провидіння... помститься.
— Але ж це добре діяння, — ухопила його за рукав Ірена. — Міст ледве животіє. Знищивши його, ми, можливо, врятуємо життя якомусь невдасі-подорожньому... або заблуканій дитині. А місцеві... ну, ті, хто по ньому іноді ходить... змушені будуть привести його до ладу. Полагодити або побудувати новий... Хіба ні?
Рек мовчав.
— Ми втрачаємо час, — поквапила вона нервово.
Підпалювати не довелося.
Досить було перерубати кинджалом один із канатів — і міст став абсолютно непридатний до використання, бо другий канат, підгнилий, порвався сам собою.
— Не так ефектно, зате надійно, — пробурмотіла Ірена собі під ніс.
Лицар поглядав на неї майже з острахом.
— Що таке, Реку?
Він помовчав.
— Якби я й сумнівався досі, що ви Ірена Хміль... то зараз переконався остаточно.
— Он як? — вона розгубилася. — Чому?
Вони йшли схилом. Річка залишилася позаду; напівзаросла стежка вивела на дорогу, а та, очевидно, вела до селища. Вони були голодні, хотілося пити; Рек мовчав так довго, що Ірена вже зневірилася почути хоч слово. Аж тут він озвався:
— Ви спеціально запитали мене про Темного Тлумача, Ірено?
— Та вже ж не випадково, — пробурмотіла вона, намагаючись зрозуміти, куди він хилить.