— Ви хочете, щоб я розповів, що про це думаю?
Авжеж. Її запитання він сприйняв як випробування, як тест...
— Так, Реку... Я була би вам вдячна.
Безкорисливий лицар зітхнув:
— Те, що ви говорили про міст... — то класичний прийом темного тлумачення. Виправдання... перед Провидінням. Хитрий хід...
— Стривайте! — вона збилася з кроку. — Але ж Провидіння карає або заохочує... не за задум, а за фактом! Якщо я зможу переконати себе, що для загальної користі мені треба когось убити... то що — Провидіння пробачить мені вбивство?!
— Ні, — лицар дивився собі під ноги. — Якщо ви вб’єте невинного, будучи впевненою, що вбиваєте на благо... Провидіння однаково вас покарає. Але якщо ви знайдете когось, хто небезпечний... або заважає... багатьом людям... і вб’єте його — можливо, вас не покарають.
— Цим займаються всі Тлумачі, — втомлено сказала Ірена. — Як діяти в складній ситуації і що скаже на це оте ваше Провидіння?
Рек похитав головою:
— Ні... Тлумачі просто кажуть, що, на їхню думку, виходячи з досвіду, можна від Провидіння очікувати. А Темний Тлумач вчить... як вчинити, щоб Провидіння... обійти.
Попереду показалися черепичні дахи. Село? Ні, скоріше, хутірець на відрубі, принаймні тут можна підкріпитися...
Ірена рахувала кроки. Двадцять... П’ятдесят...
— Реку! А навіщо ви тоді... били горщики базарним торговкам? Робили оте зло, яке дозволяє вам залишатися... безкорисливим?
— Провидіння не так просто обдурити, — жорстко мовив лицар. — Навіть намір... так не минеться.
На хуторі їх зустріли радісно. Але радість ота була якась трохи істерична.
Кінь Река приплівся сюди трохи раніше за господаря. Селяни не чіпали ні сакви, ні дорожнього мішка, справедливо вважаючи, що є ще надія на появу їхнього законного власника: «Ну не може ж пан лицар отак просто в річці потонути!»
Підкоряючись правилам гостинності — спершу нагодувати і привітати, — хуторяни всадовили Река з супутницею за стіл, запропонували ліжко і теплої водиці вмитися. З великою неохотою довелося відмовитись — от-от на хутір обов’язково увірветься погоня...
Перш ніж спорожніли тарілки та глечики, селяни говорили тільки про погоду, про врожай і підсовували їжу. Таке правило: спершу нагодуй, потім розпитуй про справи; а що у хуторян є справа до бродячого лицаря — Рек та Ірена збагнули майже відразу...
— Викладайте, люди добрі, — похмуро сказав Рек, відсуваючи тарілку. Ірена з острахом зрозуміла, що, дотримуючись своїх законів лицарства, він ухопиться за будь-яку справу: покажуть йому дракона за найближчим пагорбом — він піде воювати того дракона, забувши про гонитву, про людей у чорному, про розлючений Високий Дах...
І тільки про Ірену (вона сподівалася) не забувши.
Селяни перезирнулися. Старший — кремезний лисий чолов’яга зі світлою бородою — скривився, ніби ковтнув щось гірке:
— Чудовисько у нас, пане, завелось. Тижнів зо два... У печерах. Тут, значицця, печери під бережком... А вихід — у поля. Так воно... крівці напилось у парубка. Той ледве живий вирвався... А воно в печеру забилося. І сидить... спершу дівки в ту печеру зі свічками заходили, як ото по гриби ходили, — а тепер бояться...
Бородань зиркнув на Ірену, ніби вибачаючись за страхітливі подробиці.
— Пішла якось одна... ще тоді, перше... А повернулася сама не своя, біла... на шиї дірки, і ледве стоїть... Страху набралася. Кровопивець, каже, свічку задув... страшний такий, на вигляд... як чоловік, тільки диким волосом заріс і на чотирьох... рачки. Заїкається дівка відтоді. Ви б, пане лицарю... втихомирили оте чудовисько. Сил немає більше... жінки ночами не сплять... хлопці йти поратися в поле бояться... Ану ж вийде та по хатах кинеться кров смоктати?!
Усі, хто були у кімнаті, майже одночасно зробили правою рукою жест — мабуть, відганяючи злих духів.
Ірена сиділа ошелешена. Мимохідь погладжуючи живіт.
Вона передбачала, що в цьому світі водяться двійники адвоката Семироля. Ні Рек, ні Тлумач не здивувалися слову «упир». Значить, он як? Рачки, в печері?..
От-от погоня подолає нескладну для них водну перешкоду, візьме явний слід і увірветься на хутір...
Вона зловила погляд безкорисливого лицаря.
І відразу все зрозуміла.
«Реку, ми ж поспішаємо...»
«Я давав обітницю».
Можливо, на знак подяки за добру справу Провидіння подарує Рекові удачу... І погоня зіб’ється зі сліду...
Ні, він товктиме своє: «Я обітницю давав». І відразу ж утне якусь дурість, і низка неприємностей витіснить можливе везіння...
— Кого він смоктав? — сухо запитав лицар. — На відбитки зубів треба подивитися, що за звір...