Юрмисько біля дверей (а на той час у хаті вже зібралося люду чимало) заворушилося. Вперед виштовхнули дівчину років сімнадцяти, у мережаній кофтині з жалісливо підібганими губками.
Комірець на кофтині був до самих вух. «Щось мені це нагадує», — похмуро подумала Ірена.
Рек підвівся. Поклав руку дівчині на плече — та злякано завмерла — і відігнув край комірця...
— Так швидко зажило? — запитав він недовірливо.
— Ч... — сказала дівчина. — Ч... ч...
Губи її затремтіли — вже не удавано — по-справжньому, щоб пожаліли.
— Через п’ять днів зажило, — сказав хтось від дверей.
Ірена, не звертаючи уваги на здивовані погляди, встала і заглянула Рекові через плече.
Рубчик на шиї дівчини можна було розгледіти лише пильним оком. Довгий і тонкий, ніби біла нитка...
Вона сіла на своє місце. Машинально відламала кусник хліба. Засунула до рота.
Рек діловито радився з дядьками. Замовляв якусь ковану жердину, мотузку, ліхтар; йому обіцяли зараз же виділити все необхідне і навіть більше. Мабуть, хуторяни неабияк зраділи рішучості молодого лицаря — братися за справу негайно, поки сонце надворі...
Ірена жувала хліб. Смачний окраєць. Запашний.
— Коли він з’явився? — запитала вона хрипко, але її ніхто не почув.
Вона встала, підійшла до чолов’яги з совкоподібною борідкою, без церемоній смикнула його за рукав:
— Коли з’явився упир?
— Упир? — чолов’яга, здається, не зрозумів.
— Ну, кровопивець ваш...
— Та тижнів так зо два... — невпевнено сказав селюк. Сумнівався він аж ніяк не в терміні — гадав, чи варто відповідати цій дивній жіночці, що волочиться чогось за молодим лицарем, та ще й черевата...
Тижнів зо два...
Десять днів, проведених у притулку. Три дні — з Реком у місті... Чотири дні в очікуванні зниклого Семироля. (Чи вона збилася з рахунку?..)
А ще відстань від міста до хутора...
Але відстанню якраз можна й знехтувати. Тут не буває великих відстаней. Це дуже компактна МОДЕЛЬ...
Не дуже сходиться. Хоча...
— Реку, — вона здивувалася своєму голосу, несподівано низькому, хриплому. — Треба поговорити. Терміново.
До околиці їх проводжав мало не весь хутір; до входу в печеру — а його виявилося не так просто відшукати серед камінюччя та високої трави — лицар з Іреною підійшли вже вдвох.
Рек терзався. Брови його болісно вигиналися якоюсь ламаною лінією.
— А якщо ви не маєте рації? А ви ж, скоріше за все, помиляєтесь, я ж не можу ризикувати...
— Увійдемо вдвох, — рішуче наполягала Ірена. — Беріть вашу жердину, клинки... ліхтар... Я досить скоро помічу — помилилась я чи ні. І швиденько повідомлю вам...
— Я не можу ризикувати... — повторив Рек із притиском.
Ірена знизала плечима:
— Ну, в крайньому разі, заїкатимусь, як ця бідолашна дівчина...
Ірена подумала, що коли вона пережила усе те, що їй випало, і досі не заїкається — то зарослий диким волосом кровопивець навряд чи перелякає її.
Кровопивець у суді куди страшніший. Особливо якщо він адвокат...
Вхід у печеру мав цілком природний вигляд. Над вузькою чорною щілиною гойдалися червоні та сині квіти, дзвеніли в траві коники, валявся, потемнілим дном догори, маленький, забутий кимось кошик...
І вони ходять сюди збирати гриби? Які ж такі гриби — шампіньйони, печериці?!
— Ірено... — в боліснім роздумі пробурмотів Рек. (Навіть забув, розгублений, про «пані»...)
Обережно ступаючи, вона спустилася вниз по викопаних у дерні сходах. Низько нахилилася, заглянула в темряву...
Захотілось одразу вибратися. Милостиво кивнути Реку: мовляв, працюй, лицарю, це ж твоя професія...
Мабуть, він зрадіє. Дбайливо відсуне її плечем, подалі від імовірного кровопивця. Візьме свою зброю, самостріл, ліхтар, жердини... (До речі, навіщо йому жердини?..)
— Хто тут? — запитала Ірена пошепки. Ніякого відгомону чи відлуння; звиклі до напівтемряви очі розрізнили темний вузький лаз, білясте прядиво, яке утворювало мовби завісу біля входу... То коріння від трави.
— Хто тут?
Тиша.
— Яне... Яне! Це я, відгукніться!
Їй привидівся якийсь рух у темряві лазу — або справді там хтось поворухнувся?
Вона вхопилася за Реків лікоть. Хотіла взяти ліхтар, але лицар перехопив. Непідходящий тягар... для жінки в її стані.
По замшілих стінах стрибнуло світло. То тут, то там забіліли матові шапки якихось грибів, більше того — неподалік од входу виявився дитячий малюнок, ретельно викладений камінцями на виступі стіни — пузатий чоловічок із рогами і собачим хвостом... Недопалок свічки. Кілька чиїхось відпечатаних долонь. Уміли б писати — надряпали б щось на кшталт «Рея плюс Івоніка — жених і наречена...».