Імовірно, хутірська молодь ходила в печеру не тільки по гриби, а й заради ігор, забав і таємних побачень. (Знали б батьки, на яке неподобство витрачається свічковий віск...)
Рек критично оглянув вузький лаз. Поставив ліхтар на землю, вибрав із усього озброєння незнайоме Ірені знаряддя — щось на зразок бойового ціпа... Білясті брови його зійшлися над переніссям. Він був схожий на зосередженого студента-відмінника, який переглядає екзаменаційний білет...
— Ну, пані Ірено? Ви вже зрозуміли, що помилилися?
Із темряви пахло вогкістю, вапном... й іще чимось. Ірена не могла визначити, що воно за запах, але він непокоїв її.
— Пані Ірено... почекайте мене нагорі, — лицар м’яко підштовхнув її до виходу.
— Реку, вам уже траплялося винищувати кровопивців?
Якщо він і подумав, що вона знущається, — то виду не подав.
Він повернувся через півгодини. Увесь цей час Ірена просиділа у траві серед ромашок і маків — але плести вінок у неї не було ніякого бажання.
Рек важко виліз по земляних сходах. Сів на траву, поклавши поряд своє знаряддя. Ірена мимоволі пробігла очима по шипкуватому залізу — ні, крові не було...
— Там хтось є, — сказав Рек стомлено. — Воно розумніше, ніж просто волохата тварюка... Кілька разів міг на мене накинутись — але розрахував, що зв’язуватися не варто.
— Ви його бачили? — швидко запитала Ірена.
Рек заперечно хитнув головою:
— Там далі... Переходи, тупики... гриби ці кляті під ногами... дітлахам, певно, роздолля. Достоту в піжмурки гратися...
Він раптом вмовк, зиркнувши через Іренине плече.
Вона обернулася.
Від хутора наближалися, нахльостуючи коней, вершники. Шестеро. Трохи випереджаючи їх, здіймаючи високу хвилю у траві, мчали собаки. Ціла зграя.
— Приїхали... — хрипко сказала Ірена.
Рек неквапливо оголив клинок. Обличчя його стало зовсім біле — навіть світлі очі на цьому тлі, здалося, потемніли...
Шість вершників зі зграєю собак... (Описуючи цю ситуацію у своїй книжці, Ірена, звісно, вважала б за краще подати жорстоку картину. Скажімо, лицаря заарканили і притягли до підніжжя трону, щоб піддати цілій низці ганебних покарань...)
Хоча читач був би невдоволений.
А тим часом уже можна було розрізнити обличчя вершників, і перший скакав той, хто нещодавно з’явився в «притулок для убогих» з тугим ордером-сувоєм...
— Реку... вниз!
Він не чув її. Свідомістю він був уже в сутичці...
— Реку!! Униз, швидко...
Він озирнувся. Здається, зрозумів. Підштовхнув її до входу в печеру — йдіть, мовляв, а я тут затримаюсь, на порозі...
— РАЗОМ униз, Реку!
Земля виразно тремтіла під ударами копит.
— Дурень! — гаркнула вона, як ніколи не кричала навіть на найтупішого студента. — Я ж сама боюсь... отам! Зі мною, швидше!..
У його очах трохи розвиднилося. З-за завіси відваги гострим краєчком проглянула твереза думка.
...Перевага нападників у темряві підземелля сходила нанівець. Тобто, звичайно, ніщо не заважало їм послати на хутір за ліхтарями і влаштувати облаву за всіма правилами — але Ірені чомусь здавалося, що собаки будуть принаймні деморалізовані...
Вона все життя добре ставилася до собак. І ось, будь ласка, — щиро бажає всій зграї здохнути. Ач, розгавкалися, кляті...
Вона йшла за Реком. Слід у слід. Протриматися в печері якийсь час можна — інша річ, що все життя потім не захочеш їсти грибів...
Хоча... скільки залишилося того життя?..
Лицар зупинився. Ірена налетіла на нього (збоку це, схоже, виглядало комічно).
— Реку...
— Тихо.
Вона замовкла.
Собачий гавкіт віддалився і долітав тепер явно згори. Так і є — собаки в темряву йти побоялися, тут нишпорки мисливські потрібні, а не ці здоровенні людожери... Якщо тільки у них є такі...
Але Река зупинили не собаки.
Коридор попереду роздвоювався. Лицар водив ліхтарем, переводячи погляд з одного ходу на інший. Нахилявся вперед, прагнучи зазирнути глибше, але не зробив і кроку.
— Що там, Реку?
Тиша. Віддалений собачий гавкіт.
І — чийсь погляд із темряви. Чи то праворуч, чи то ліворуч...
Ірена проковтнула гидкий клубок. Машинально погладила живіт (бідолашний малюк... Це ж яким нервовим ти народишся. Темряви боятимешся з пелюшок).
— Яне...
Тиша.
— Яне, це я...
— Бачу...
Рек сіпнувся.
Голос долинав праворуч. Дуже тихий, втомлений, безбарвний голос.