— Ірено, ви живі... слава Творцеві.
Розділ дванадцятий
к ви мене знайшли?!
— Ми вас не шукали, — вона нервово посміхнулася. — Тобто зараз не шукали... за нами... погоня.
— Чорт... Ви просто-таки притягуєте неприємності, Ірено.
— Ніколи за мною такого не водилося, — повідомила вона похмуро. — Це... МОДЕЛІ. Вони виживають мене...
— Ірено, ви знайшли вихід?
Вона помовчала.
— Ні... Яне, я гадала, ВИ знайшли...
Цього разу пауза вийшла багатозначною.
— Отже, ви вирішили, — повільно мовив вампір, — що я накивав п’ятами, кинувши вас?
— Ні... тобто в якусь хвилину... ні, я так не думала...
— Ірено, — в голосі його почулося майже презирство.
— Я так не думала, Яне, чесне слово!.. Я вирішила, що з вами щось сталося...
— Зі мною дійсно... дещо сталося, — Ян посміхнувся в темряві.
Вони сиділи на підстилці з сухого моху. Ліхтар довелося загасити.
З усіх трьох присутніх бачив у темряві тільки Семироль.
Ірена уявляла, яке обличчя зараз може бути у лицаря. І Семироль чудово бачить це обличчя, і мимоволі, напевно, тішиться...
Їй на хвилину зробилося прикро. За Река, який насправді цих глузів не заслужив.
Собачий гавкіт на поверхні давно вже вгамувався. Зараз, імовірно, люди в чорному готують експедицію в пекло, а перелякані хуторяни відмовляють їх, бо кровопивець, мабуть, уже й лицаря, і зловмисну втікачку спожив...
Ірена в знемозі заплющила очі. Дивись — не дивись, різниці однаково ніякої, з заплющеними очима навіть зручніше...
У темряві її хтось взяв за руку. Потиск було знайомий, але незвично слабкий; потім рука обережно лягла на живіт.
— Усе гаразд, Яне...
Мабуть, вона сказала це занадто бадьоро. Дотик Семироля був одночасно ніжний і дбайливий (навіщо, навіщо вона свого часу, лежачи в убогім заїзді на соломі, подумки згоджувалася віддати йому дитину?).
Нехай навіть народиться тричі вампіреня...
— Яне, я...
Вона затнулась. Він знову потиснув її руку — доброзичливо, але дуже слабко:
— Нічого, Ірено... Тієї ночі мені було потрібно... ви знаєте, що. Нервовий струс, усе таке, коротше, фізіологічна потреба... Я скоро знайшов, за рахунок кого її вгамувати. Не лякайтеся — той чоловічок залишився живий... Зате Провидіння... нам слід було здогадатися відразу. Провидіння визнало мої дії гідними кари... Я впав і зламав ногу... На рівному місці, Ірено! Я так здивувався... Повз мене проїжджав візник, і тут, Ірено, починається найцікавіше... Замість того, щоб відвезти мене в готель, як я просив... цей гидотник вирішив, що настав час заробити жменьку щастя йому і його доньці... І відвіз каліку, тобто мене, до себе в передмістя, в опіку... Ірено, я ж нічого не розумів! Тобто трохи починав розуміти... Ідіоти! Вони запеленали мою ногу в лубок — сяк-так! Звертатися до знахаря не вважали за потрібне — і так згодиться. Ох, я не раз і не два згадав Ніка — ото був професіонал!.. Вірніше, не був, а є... Коротше кажучи, моє терпіння вичерпалось. Я трошки поповнив свої запаси гемоглобіну (травма, Ірено, травма!) І з костуром поплентався на пошуки лікаря... Але Провидінню щось не сподобалось — і мене вистежили, зацькували, як упиря! Стрибати на одній нозі незручно... І боляче. Я забився в якусь діру... На сьогоднішній день нога моя не зростається, в наявності всі можливі ускладнення... Можливий і сепсис. Вірніше, у мене вже давно розвинувся б отой сепсис, якби в печеру іноді дехто не забрідав...
— Ви упир? — глухо озвався лицар.
Ірена здригнулася від звуку його голосу.
— Так, — недбало кинув Семироль.
— Тобто ви смоктали кров із...
— Так-так. Але тій дівчині, схоже, навіть сподобалося.
Ірена вивільнила руку з долоні Семироля. Той не зробив ні поруху, щоб її утримати.
— Реку, — вона лагідно всміхнулася в порожнечу. — Познайомтеся: це пан Ян Семироль, я про нього розповідала... А це, Яне, пан Ректоноор, він же Шипшина, безкорисливий мандрівний лицар... Яне, Рек допомагав мені шукати вас...
Зависла пауза. Занадто довга для невимушеної світської бесіди.
— Ви цинічний, шкідливий для людства звір, — сказав Рек, голос його задзвенів металево.
Ірена обома руками вчепилася у вологий мох.
— Людства? — здивувався Семироль. — Хто тут у вас в ролі людства, юначе?
Рек не слухав:
— Я обіцяв тим людям... убити вас... І виконаю обіцянку.
— Зараз? — саркастично запитав Семироль.
Печера ожила.
Зоддалік почулися... ні, не голоси. Ті, що йшли облавою, зберігали мовчання; ледь чутно поскрипували камінці у них під ногами, зрідка бряжчав метал.