— Чому ви нічого не робите? — запитала Ірена.
— Тобто?
— Ну, лицар принаймні шукає вихід... А ви? Ви так і помрете — не діючи, молотячи язиком?
— Вибачте, але я не збираюся помирати...
Ірена зі страхом подумала, що адвокат-юрист збожеволів усе-таки, не витримавши потрясінь і перевантажень.
— ...А вихід тут шукати марно. Вже як я ледве пересуваюся — а все-таки разів зо три все облазив... Дивна печера. Штучна, як увесь світоустрій, я вже казав... Навіть, здається, є повторювані фрагменти, ніби дизайнерові забракло уяви... А базікаю я тому, Ірено, що у мене нога болить. А що, було б краще, якби я валявся і стогнав?
— Вибачте... — сказала Ірена після паузи.
— Та нема за що... Візьміть краще гриб. Уже зовсім не так нога...
Новий звук потряс тишу печери.
Удар. Але не такий потужний, як звук обвалу. М’якший і тихіший, і відразу ж слідом за ним — серія нових ударів. Спочатку гуркіт, а потім такий звук, ніби розпоровся туго набитий мішок із квасолею, і жорстке насіння сипнулося на цементну підлогу...
Що за химерії, звідки у неї такі асоціації? Рука її механічно вчепилася Семиролю в плече.
Звук не зникав. Акустика печери дивно спотворювала його — здавалося, шипить і шелестить одночасно звідусіль...
Потім у галереї зблиснув вогонь; тьмяне світло ліхтаря змусило Ірену болісно примружитися.
— Там... — Рек задихався. — Пані Хміль... вода... Річка вибила... промивину. Тепер...
— Довго залишилось? — уривчасто запитав Семироль.
— Що?..
— Скільки часу мине, поки ми спливемо під стелю?!
Рек мовчав. Дивився на Ірену, на її застигле бліде обличчя, на округлий живіт... Брови його страдницьки вигнулись.
Тільки зараз, переварюючи почуте, Ірена вперше засумнівалася у відмежованості почуттів. (Так, Семироль мав рацію, коли саркастично хмикав.)
Рек дивився. Ліхтар здригався в його руках. Він боявся зовсім неналежним для лицаря чином...
І, певна річ — не за себе.
...Вода шукала шлях униз. Підмивала стіни, змією в’юнилася в западинах, збурювалася кудлатою піною. Світло ліхтаря дробилося на спіненій поверхні, вода здавалася вугільно-чорною, піна — бурою...
— Отже, Провидінню, мабуть, не сподобалася... моя пристрасть до... гемоглобіну, — хрипко озвався Семироль.
Він стояв, важко навалившись на палицю. Вода заливала його ноги.
Ірена мовчала.
Упир-адвокат дивно швидко пристосував до себе чуже світовідчуття. Ось, виявляється, як можна віднайти причину всіх подій в особистому послужному списку — в анналах Провидіння...
— Моя частка теж є, — несподівано сказав Рек (він мовчав так довго, що Ірена боялася почути його голос). — Я теж... на мені кров людей із-під Високого Даху. На мені обман...
— Я не сповідник, — сухо повідомив Семироль. На щастя, Рек його не дочув.
Вода прибувала. Від стін раз у раз відпадали шматки злежаної глини, обрушувалися, породжуючи чорториї; вогник ліхтаря, прикручений до мінімуму, не розсіював темряву — навпаки, нагнітав страху...
— Десь я це вже бачив, — з огидою сказав Семироль. — Якийсь фільм... Ви не пам’ятаєте, Ірено?
Вона з подивом згадала, що пам’ятає. Тунель, перелякані приречені люди, вода, що прибуває... Супермен, який з’являється на допомогу...
Якщо навіть вони з Семиролем говорять про різні фільми — суть не змінюється. Картинка, бачена одного разу, нехай мигцем, у кіно, сторінка, прочитана в забутій книзі... МОДЕЛЬ зіткана із клаптиків побіжної інформації. Мозаїка, гра...
Вода прибувала.
— Забираймося звідси, — сухо сказав Семироль. — У нас є ще місця і деякий запас часу...
Кажуть, капустянка-гусінь, бич городників, риє свої ходи саме із урахуванням затоплення. Хвилеподібно. Глибокі ділянки чергуються з підйомами, і навіть якщо городник надумає залити в нору розчин мильного порошку з гасом — капустянка відсидиться на незатоплюваній «гірці» і не сьорбатиме отруту...
Печера не мала переваг нори капустянки. Вода вільно розтікалася по галереях; мабуть, струс від вибуху порушив крихку рівновагу земляних пластів, і річка, що давно чекала нагоди, негайно зламала її.
Скоро чиєсь родюче поле несподівано перетвориться на місиво, на місці ріллі буде яр, а згорьоване селянське сімейство найматиметься до сусідів або взагалі піде з торбами...
Ірена похитала головою.
Ні. Логіка — не та. Все, що сталося, визначено людськими гріхами; Рек лукавив, наймаючись у «притулок для убогих», і застосовував насильство, рятуючи Ірену від людей у чорному. Семироль — ясна річ, шукав людську кров. Селяни — ті, чиє поле скоро знесе вода, теж у чомусь завинили...