А хто ще її чекає? У тому, реальному світі? Карателька? Професор східної літератури? Студенти? Так, вони її люблять, але ж у будь-якому разі забули — через рік після випуску вже не згадають...
А її оповідання... бліда тінь того, що якось дав їй почитати Семироль. Не кажучи вже про «Розкаяного».
«Що скажете, пане Петер?!»
Вона змучено посміхнулася своєму спогаду:
— Тут немає кави, Яне...
— Знайдемо, — серйозно пообіцяв Семироль.
— Яне, ти справді...
— Для початку знайдемо собі притулок. Розшукаємо повитуху... Та навіть лицар Рек прекрасно впорається! Він, схоже, багато чому навчився у своєї няні-костоправки...
Вона усміхнулася якось жалюгідно.
— Яне, мені не хочеться так жартувати... Ми оселимося в дикому замку в горах?.. Згадала — я вже щось таке читала!.. А через кілька місяців з усієї округи збіжаться селюки з осиковими кілками...
— Не збіжаться, — голос Семироля пролунав так упевнено, що Ірена осіклася. — Не збіжаться... Я знаю, як розв’язати цю проблему...
— Схоже, ти вже вирішив її, — сказала Ірена стишено. — Дуже ловко... хитрунів, що хочуть обдурити Провидіння, ти...
— ...вирішивши звернутися до Темного Тлумача, вони вже переступають певну межу... І зробити цей крок їм куди важче, ніж підставити шию. Нам важко зрозуміти, але такі тут звичаї... Так, я беру натурою. І Провидінню плювати — воно сприймає це не як злочин, а як розплату. І з наївністю ідіотів вони ще й винагороджують мене — за добру справу... Суддя, подібний до отих із Провидіння, не протримався б у нашому департаменті й місяця!..
Глухо калатав дзвіночок.
Ірені зробилося холодно. Якось зимно, гидко... зле.
— Паразит, — вирвалось у неї спроквола.
— Що?
— Паразит... істота... що паразитує... на інших.
І мимохіть торкнулася живота. Семироль мовчав.
— Ти, як і раніше, хочеш відняти у мене дитину? — запитала вона, примружившись злісно.
— Ми ще обговоримо це питання...
— Ми нічого не будемо обговорювати...
Мул злякано пирхнув. Назустріч із-за повороту вилетів верхи на коні Рек.
— Засідка... Повертаємо! Засідка...
І, перекриваючи його слова, налетів звідкілясь тупіт численних копит.
...Спочатку Рек тримався, але під вечір упав-таки в безпам’ятство. Дві глибокі рани, і, мабуть, струс мозку — в такому стані людину зазвичай везуть у реанімацію, а вечірня вогкість, холод і підстилка з рогожі — не найкраща обстановка...
— Що ми можемо зробити, Яне?
Семироль мовчав.
— Але ж ми маємо щось робити!
У хвилину небезпеки неквапний мул повівся цілком пристойно. Щоправда, роль його тільки в тому й полягала, щоби щосили бігти по бездоріжжю через рідкий чагарник. Не боячись за цілість бідарки, виносити з поля бойовиська зраненого лицаря, перелякану жінку й діловитого упиря...
Свого часу Ірена уникала описів битв. Вона й гадки не мала, що відчуває людина, розпорюючи противника загостреним клинком. І навіть перечитавши купу книжок, не вміла ліпити доречно бійцівські терміни; виявивши у якомусь творі сцену битви героя супроти кількадесяти варварів, вона просто пропускала ці сторінки. Або зовсім відкладала книгу...
Рек бився проти вісьмох. Адже нічого іншого йому й не залишалося — Семироль ще не встиг завернути підводу з дороги в гущавину, як вершники, висипавши з-за повороту, щодуху кинулися навпростець до неї... І вже точно наздогнали б, якби не став їм на заваді безкорисливий лицар...
Навряд чи Ірена зможе коли-небудь описати цю криваву сутичку. Занадто швидко мелькало все перед очима, страхітливо швидко... Семироль накульгуючи тільки ще біг до них, а нападники вже змушено відступали — їх було п’ятеро, всі поранені, а ще троє залишилися лежати на дорозі, в пилюці, впереміш із покинутою зброєю (о Творець! встигла подумати Ірена, що ж скаже на це Провидіння).
Рек теж знемагав від ран. Семироль допоміг йому вибратися з-під кінського трупа.
Підвода заскрипіла жалібно. Семироль люто шмагонув мула, і почалася шалена гонитва — ламалися спиці коліс, тріщав полудрабок — усе на межі катастрофи...
Дуже скоро Ірена побачила: якщо не перев’язати лицаря негайно — гонитва вже не матиме сенсу.
Вони зупинилися під захистом бурелому, Ірена (в кращих традиціях авантюрного роману) розпанахала на стьожки свою нижню спідницю. Хвилину посиділа, тупо дивлячись перед собою, прагнучи згадати хоч щось із брошур про першу медичну допомогу (правда, лицар мало був схожий на жертву автокатастрофи, та й курси військових медсестер Ірена не проходила).