Рек усе ще тримався. Через силу всміхався й казав, що Ірені зарахується добра справа. І тоді у Високого Даху, можливо, пропаде охота залучати її до себе на розмову...
— А може... — задумливо протяг Семироль, — вони й справді хочуть усього лише поговорити? Відсилають скрізь вивідачів, ганяються і ловлять — затим тільки, щоб ти повідала їм, звідки звалилася на їхні голови?
Ірена похмуро зиркнула на нього — але не відповіла ні слова; через кілька годин лицар став гарячий, мов казан на вогні, і впав у безпам’ятство.
Семироль з Іреною розпалили багаття, старанно закутали лицаря в його плащ і сіли поруч, позаяк зробити щось іще не було змоги...
— Йому б оце антибіотики... — сказав Семироль, згадавши велике господарство доктора Ніка. Ірена зітхнула через силу.
— Шкода, якщо він помре... — задумливо мовив Семироль. — Врешті-решт... щоб повстати проти фундаментальних законів світобудови, треба бути... коротше, він заслуговує на повагу...
Ірена мовчала. Семироль покосував на неї.
— Провидіння має, за ідеєю, позбуватися таких, як він. Просто щоб не крутилися під ногами, не розгойдували човен... Зауваж: найбільша стабільність у цій МОДЕЛІ досягається бездіяльністю. Ні заслуг, ні провин...
— Ти ж юрист, — сказала вона неохоче. — «Злочинна бездіяльність» — цілком усталений термін...
— Але ж це в критичних ситуаціях!.. Наприклад, я бачу, як старенька хоче перейти через вулицю. Я можу допомогти їй, а можу й не втручатись... Тож Провидіння вважатиме це злочинною бездіяльністю? Особливо якщо стареньку, наприклад, зіб’є вантажівка?
— Тут немає вантажівок, Яне, — Ірена відмахнулася жестом слабкої руки.
— А ще отаке питання... Навіщо твоєму Анджею знадобилося влаштовувати тут фальшиве середньовіччя?
— Він такий же мій, як і твій, — стріпнулась Ірена.
Семироль знизав плечима:
— Думаю, це спрощення — спеціально для чистоти експерименту... Ірено, а...
Він затнувся. Одвернувшись, підкинув хмизу у вогонь, торкнувся повіки, що сіпалась:
— Ірено... Ота, вибач на слові, МОДЕЛЬ, яку я звик вважати світом... теж спрощена?
— Не знаю, — сказала Ірена чесно.
Семироль помовчав. Спалахи багаття робили його обличчя молодшим і трохи шляхетнішим, ніж при сяйві дня.
Зійшов місяць, Рек почав марити.
Він бурмотів то голосніше, то невиразно; Семироль засинав і прокидався. Ірена сиділа без сну.
— Садіть розсаду на ґрунт... пора... — шепотів Рек.
Ірена згадувала, як він прогнав од неї чіпкого крамаря, що вирішив не проґавити свою удачу. І як вихопив стару жінку з-під жахливої бочки.
— Не стійте так близько... — борсався Рек у лихоманці. — Відійдіть... відійдіть...
Ірена закутувала його плащем, торкалася лоба, просоченої кров’ю пов’язки.
Вона згадувала вираз його обличчя, коли він почув, хто батько Ірениної дитини. Там, у печері, за кілька годин до неминучої загибелі, майже в цілковитій темряві — ліхтар ледь горів, а диви-но, Ірені врізалось в пам’ять його обличчя (напевно, тому, що ніколи більше вона не бачила його ТАКИМ).
— Я — не вони... — бурмотів Рек. — Я не вони... я не буду, я не стану... Подивися в себе... ящірка здатна змінювати колір... Ти — як трава, як земля... Але... ти не вмієш каятися... ти не людина. Хамелеон... сказав... що в моєму каятті... хіба воно здатне... когось зігріти або нагодувати?..
Ірена схилилася нижче. Взяла в свої руки долоню лицаря, зціпила зуби, бо від запаху крові її нудило.
— ...Так сказала ящірка, Провидіння вийняло з тебе серце... але воно продовжує битися... на березі й без води... А ти порожній і нерухомий, ти не вмієш каятися... Ти...
Рек говорив повільно, затинаючись, широко розплющивши очі — ніби читаючи з аркуша. Ніби текст, кимось написаний, багато разів читаний, із труднощами здобутий, а потім змитий холодною водою з розмоклого паперового аркуша... — цей текст відновлювався тепер у нічній темряві, за кілька сантиметрів од розпашілого обличчя Река.
— ...І він сміявся. Він сказав: кожному... за його вчинками... І ваше щастя, що я не враховую також і помисли... І в страху завмерли ящірка й хамелеон, а Творець пройшов повз чорне дерево до вежі, куди вказував дерев’яний ідол... і ввійшов у ворота, й вони зачинилися за його спиною...
Рек видихнувся. Тихенько застогнав. Заплющив невидющі очі.
Місяць байдуже висів над лісом. Металися з-поміж верхів’я кажани, безладно і незбагненно, і, як здавалося їй, панічно...
Ірена сиділа над поверженим лицарем, думки її металися подібно до сполоханих кажанів... Ні. Думки тяглись, як равлики по мокрому піску.