— Нас переслідують, — сказав Семироль обернувшись.
Дорога була порожня. Ні звуку, окрім пташиної метушні...
Семироль шмагонув мула.
— Ірено! Ти точно знаєш, куди йти?
— Ми увійдемо разом, — сказала вона похололими губами. — Ми увійдемо разом... Канал... Він для мене... Але він витримує... того, хто близько... як у казці про дівчинку і срібні черевички... той, хто тримався за неї, він...
Вона верзла якісь нісенітниці і з жахом розуміла, що не може зупинитися. А віддалений тупіт копит чувся уже зовсім виразно, для цього не потрібен був слух Семироля.
— Яне, швидше!.. Та швидше ж, Яне!.. Ми повернемося... все буде добре... Ми просто зникнемо з очей отих дурнів, хутчіше, Яне!!
Колеса стрибали по вибоїстому путівцю. Ірена притримувала голову Река, і все таки раз чи двічі він ударився потилицею...
Клятий мул просто не вмів рухатися швидше, хоч забий його на місці!
— Ірено, спокійно, я кажу... Якщо побачимо, що не встигаємо — побіжиш уперед, а я постараюся прикрити...
Підйом. Спуск. На пагорб злітають, ніби з-під землі, п’ятеро вершників на баских конях...
Ірена боляче вдарилася ліктем.
— Є! — гаркнув Семироль.
Дерева розступилися. Ірена мимоволі роззявила рота: п’ятиповерхова вежа, як колишній свічник. Перед ним — кострубате кореневище, тільки «руку», що вказує, безжально обламала буря...
На мить вона відчула себе глиняною фігуркою на тій же шафі. У Анджея була, здається, така іграшка — подарувала якась шанувальниця...
Ворота.
— Ірено!!
Підвода різко зупинилася. Відпало колесо, покотилося кудись хитромудро, петлями. Ірена встигла притримати голову Река, повіз нахилився, вивалюючи подорожніх у пилюку...
Звідки у неї взялися сили? В її ж бо стані, коли не можна тягати важке?!
Вона підхопила Река попід пахви. Ноги його тяглися по землі, голова безсило гойдалася; очі, спершу каламутні, раптом широко розплющилися, Ірена вловила чітко осмислений, здивований погляд...
— Кидай його! Хутчій!
Вона тягла.
На галявину вилетіли вершники. Розсипалися півколом, притримуючи змилених коней...
— Іменем Високого Даху!..
«...Вони будуть офіційні й увічливі. Вони не захочуть зайвий раз гнівити Провидіння...»
— Іменем Високого Даху, пані Хміль, зупиніться!
Семироль обернувся. Ірена встигла зустрітися з ним поглядом; він різко змахнув рукою: іди!
— З дороги!
Семироль стрибнув наперед.
Усі п’ятеро коней злякано заіржали і сахнулись, а один із переслідувачів не втримався в сідлі й упав у траву... Коні в шаленстві ставали дибки, з жахом задкуючи від адвоката... Ірені здалося, що можна на мить перевести подих. Зараз Семироль наздожене її, вони підхоплять Река і скочать за ворота...
Ось і лабораторія пана Петера, й експерти, що отетеріли від нескінченної кави, в зашмольганих від довгого очікування сорочках, відсахнуться і загаласують, заклацають клавішами комп’ютерів...
...Переслідувачі спішилися. Тепер вони взяли в облогу Семироля всерйоз. Ішли на нього стіною, й обличчя в них були білі й пласкі, а вигляду його обличчя Ірена, на щастя, не бачила...
— Упир! Упир!! — заволав той, що випав із сідла, важко піднімаючись на ноги.
Рек поворухнувся і застогнав. Ірена застогнала теж. Спіткнулася об камінь і забила ногу, потім зачепилася за суху гілку від чорного корча — оту, що була «рукою» і вказувала на вхід...
Один із переслідувачів наздогнав Ірену за три кроки від брами. Здається, вона його впізнала. Він тоді сплохував у «притулку для убогих» і тепер хрипко дихав, не зводячи з Ірени сповненого ненависті погляду (якби погляд мав здатність спопеляти — від Ірени мало що лишилось би).
За його плечем вона на мить побачила сутичку на галявині. Двоє зчепилися не на життя, а на смерть. Поруч лежало мертве тіло третього, а четвертий заносив меча, приміряючись, як би вдарити влучніше...
Здалось їй чи ні, що один із воюючих вчепився противнику в горло?!
— Пані Хміль, — хрипко сказав той, що наступав на Ірену. — Іменем Високого Даху...
Рек застогнав чи то загарчав — слабко, крізь зуби. Ірена збагнула, що не встигне зробити й кроку.
І навіть діставшись дверей, не встигне їх відчинити...
Переслідувач тримав напоготові просмолену мотузку.
— Провидіння не пробачить... — глухо повідомила Ірена.
Чоловік у чорному звів брови:
— Що?
— Не відробиш! — викрикнула вона істерично. — Не відкупишся! Провидіння тебе за це...