Темні очі звузилися:
— Хіба тобі, сучко, говорити про Провидіння?!
Чужа рука цупко вхопила Ірену за плече. Нападник переступив через Река, вхопив Ірену за зап’ястя, смикнув до себе...
І захрипів. Перекинувся навзнак, намагаючись скинути з горла чиїсь неприродно довгі пальці.
— Ірено, тікай!..
Семироль був від голови до ніг заюшений червоним. Із-під правої ключиці стирчав тонкий дерев’яний кілок — ніби шампур для шашликів...
Вони зустрілися очима. На частку секунди — перш ніж на плечах вампіра-адвоката повисли відразу двоє вцілілих нападників...
— Іди!! Збережи...
Вона відступила на крок, з останніх сил підтягуючи важке тіло Река, сподіваючись упертись спиною в коване залізо дверей...
Темрява.
Гострий запах котячої сечі.
Розділ чотирнадцятий
о широкому вигину траси...
В Ірени підкосилися ноги. Вона сіла — на пружну підстилку з густої, довгої, жовто-коричневої висохлої трави.
Траса, вигнута півкільцем. Руїни старої дороги, подекуди розтрісканої. Подекуди обваленої. Абсолютно пустельної...
Рек лежав на спині, й очі його, що дивилися в небо, були осмислені.
Ірена обернулася.
Двоє бамбукових лижних палиць, увіткнутих у пагорб за два метри одна від одної. Погойдуються од вітру ремінні петлі для рук. На одній палиці тріснуло пластмасове кільце, на другій — кільця зовсім немає...
— Яне?!
Вона зробила крок назад. Стала поміж хистких бамбукових палиць, чекаючи... чого?
Рек уривчасто зітхнув.
Шелест сухої трави. Гай, уже безлистий. Високо в небі — хвостата біляста хмара...
Вона роззирнулась.
Її хата стояла там, де й колись. Ні вулиці, ні сусідів, ні колодязя, ні водонапірної башти — тільки Іренин будинок — дивний, незнайомий, але все-таки безумовно її будинок. (МОДЕЛІ можуть змінювати одна одну в довільній послідовності — але Іренин будинок залишився на тому ж місці. Як точка відліку...)
Рек дивився на Ірену — без подиву, стомлено. Те, що відбувалося, було для нього всього лише новим маренням. Йому бачилося, що він лежить під незнайомим небом на густому висохлому вересі, й немає вже ні вежі, ні корча, ні гонитви з-під Високого Даху...
— Яне... — пошепки сказала Ірена.
«Збережи...»
Вона з жахом подивилася на свій живіт. Потім — униз, на пустельну дорогу, на самотній будинок...
На Река-Шипшину — безкорисливого лицаря Река, який опинився в непотрібний час у непотрібному місці...
Але хоч тут-бо, подумала Ірена похмуро, Провидіння до нього не дотягнеться?..
Вона залишила Река на пагорбі. Влаштувала його зручніше, під схилом, щоб захистити од вітру.
Клята спідниця з подертим подолом чіплялася за суччя та гілляки.
Паркану немає. І двору теж. Тільки будинок.
Вона обхопила себе за плечі.
Будинок чомусь був схожий на бочку. Величезну залізну бочку, що лежить перекидма, до половини врісши в землю. Споруда була така ветха, що похилі стіни рясно взялися мохом — до самих вікон...
Вікна, як на сільських мазанках, — маленькі, круглі, каламутні...
Ірена облизала сухі губи.
Залізна озія рясніла латками. То тут, то там виблискували тьмяні кружальця заклепок. Довкола кожного вікна заклепки замикалися кільцем...
— Літак, — сказала Ірена вголос.
Найбільше будинок їй нагадував шматок фюзеляжа з відрізаними носом і хвостом. І без крил. Літак, нарізаний, подібно до ковбаси, що зарився в землю й заріс сухим бадиллям...
Спотикаючись і плутаючись у спідниці, Ірена обійшла споруду зусібіч. За колючими кущами — безлистими, сухими, ховалися двері — квадратні, залізні, наполовину прочинені...
— Це мій будинок, — сказала Ірена в простір. — Я маю право увійти.
Дитина в її животі трохи ворухнулася. Ледь-ледь.
— Це ж мій будинок! — повторила Ірена майже з відчаєм.
Але входити не стала.
Ніч трохи відрізнялася від дня — світла, тиха і досить тепла. Ірена, всі сили якої пішли на те, щоб підтягнути Река вниз, ближче до дороги, спала міцно і без сновидінь.
Прокинулася від того, що Рек дивився на неї.
Він напівлежав, підвівшись на лікті. Обличчя його, досі бліде до синяви, вперше за останні дні набуло майже нормального кольору.
«Він сильний хлопець... Загалом-то і рани не такі небезпечні, він би впорався й без антибіотиків...»
— Тут немає Провидіння, Реку, — сказала вона пошепки.
Він не повірив.
Для нього це звучало так само непереконливо, якби вона сказала: «тут немає неба...»