На вихід.
Вона підвела голову.
Рек уже пройшов міст до кінця. Обернувся, простягнув руку...
Між Іреною й лицарем ще залишався непройдений шмат шляху.
Все, що думав зараз лицар, яскраво відбивалося на його обличчі. Болісно вигиналися світлі брови. Рек кляв себе за те, що не вмів умовити... утримати... змовчати, врешті-решт, залишити все, як є...
У вухах Ірени — мана або витівки вітру?! — забринькала весела музика, в якій вона несподівано для себе впізнала те саме банджо, що супроводжувало її поповз по розважальній «Дорозі в нікуди». За мить звернене до неї обличчя раптом спотворилося до невпізнання. Рек щось побачив у неї за спиною...
Лід під нею затріщав. Вчепившись у міст руками й ногами, вона озирнулася.
Химерна споруда на очах втрачала блиск, каламутніла, вкриваючись тріщинами. Міст уже не був мостом; переламаний, ніби хребет здохлого ящера, він втрачав хребці один за одним — уламки летіли в прірву беззвучно (принаймні Ірена не чула ні звуку), тільки пориви вітру, і нескінченний танець крижинок на сонці, на іскристих гранях...
Дорога в нікуди.
Моста більше не було. Осколки його віялом летіли на дно — якщо тільки у проваллі є дно...
Рек несамовито закричав.
Дзень-бринь-бринь — подзвін банджо в чиїхось руках.
Темрява.
Розділ п’ятнадцятий
ільно спресований вітром сніг. Химерні візерунки та ще сонце, що підкреслює кожну виїмку...
Ірена постояла, безпорадно кліпаючи напівосліплими, сльозавими очима. Щось дивне сталося зі сприйняттям кольору — білий, укритий снігом простір, раптом постав перед нею всіма відтінками червоного.
Голий гай. Пагорби. Вітер стих... А чи був той вітер? Мальовнича купа валунів... на місці її будинку. Її вічного будинку.
Червоний колір перетік у фіолетовий. У синій. Імла відступила. Тепер світ бачився, як і раніше, — білим...
Сісти на сніг?
Вона похитнулася. І повільно пішла вперед.
Скрип — вкрадливо озивався сніг. Скрип-скрип...
Той, що жив усередині, притих.
У світі запала тиша. Купол вицвілого неба, низка блискучих заметів, скрип, скрип...
Біля підніжжя пагорба вона зрозуміла, що може думати. Без зусиль. Відсторонено.
Семироль.
Ян залишився прикривати її і, ймовірно, віддав життя...
Рек.
Безкорисливий лицар був відтятий від неї, ніби ножем. Відрізаний. Закинутий у попередню МОДЕЛЬ, сам-один, на краю прірви...
Вона зітхнула. Усі почуття притупилися — залишилася гірка констатація.
«Ти зробив усе можливе, Реку, — сказала вона, наче лицар міг її почути. — Я так хочу, щоб ти залишився живий... Не зірвався в прірву, намагаючись урятувати мене... І не замерз посеред сніжної пустелі. Виживи, любий Реку, зроби мені цю останню послугу...»
Знову здійнявся вітер — цього разу метушливий, він постійно міняв напрямок. Уже кому-кому думати про виживання — так це їй самій. Через півгодини ця проблема стане головною...
Невже Анджей допустить?!
Анджей допустив в’язницю і суд. Зачаття і втечу. Яна, Провидіння, Река, обвал крижаного моста...
Анджей мертвий. У кращому разі. Творець — мертвий... Провидіння немає. Всі ці нові МОДЕЛІ — просто кола одного вировиська, Ірена прослизає крізь них, підкоряючись тим же законам, що й камінь, який котиться з гори...
— Не буде нового людства, — пробурмотіла вона затято.
І сіла в сніг.
...Вона в дев’ятому класі. Читає на шкільному вечорі свого вірша.
«Що за дивний світогляд», — каже її однокашник Санько — він очкарик і любить розумні слова, а вона закохана в нього — то сильніше, то менше, але їй здається, що по-справжньому. — «Що за дивне світовідчуття? Я, наприклад, хочу бути ураганом і ламати дерева, ніби сірники...» — «Навіщо ламати дерева?!» — «Власне... Це не означає, що я їх ламатиму насправді. Хочу ВІДЧУВАТИ, що я сильний і багато чого можу... головне — хочу... А ти що ж, збираєшся все життя проспати у запічку?! Це на тебе схоже, Хміль...»