І він іде з компанією однокласників, там гамірно і весело, й хтось приволік півлітра шампанського у пляшці з-під лимонаду, і всі п’яні не стільки від мікроскопічної дози випитого, скільки від власної винахідливості...
«А ти, Хміль? З тобою чи й сп’янієш...»
— Ірено! Ірено!
Дитячі голоси.
Це її діти?!
— Ірено!..
Вона стоїть на снігу.
Добре було б іще хоч щось, крім снігу, побачити...
Вона протерла очі, вони здалися такими маленькими на дотик, а набрякла рука — такою великою...
Ага, он воно що...
З десяток дітлахів від восьми до дванадцяти ганяють шайбу по льоду круглого озера. Праворуч і ліворуч — імпровізовані ворота (два пластмасових ящики з-під пляшок). Від хлопчаків шугає пара. На засніженому березі купою лежать куртки та кожушки. Мерехтіння яскравих светрів і шапочок провокує метелики в очах, у декого з хокеїстів на спині пришито номер, у наймолодшого, щокатого і круглого, на куртці намальовані ікласті щелепи й виведено: «агресор».
Усе це Ірена розгледіла в найменших подробицях. Можна сказати, з ефектом присутності. Хлопчаки азартно волали, ковзани навсібіч різали лід, важка шайба вдарялась об пластмасові ящики-ворота.
Ірена озирнулась у пошуках Река. Немає лицаря, порожньо...
Мана...
«Маячня», — промовила Ірена скрушно.
Гол. Команда тих, котрі забили, гучно раділа; Ірена здригнулася від потужного крику півдесятка хлопчачих горлянок.
Маячня чи...
Вона зробила крок. Іще...
Хлопчаки не звертали на неї ніякої уваги.
Їхній тренер — також.
Він сидів на низькій нефарбованій лавиці, Ірена бачила його спину й потилицю.
Широкі плечі, обтягнуті потертою курткою. Непокрита голова, трохи кучеряве волосся, ледь посріблене сивиною. Хлопчаки метушились і волали — а єдиний глядач спостерігав спокійно, трохи поблажливо, іноді роблячи позначки в записнику.
Ірена зробила іще крок. Оступилася, ледве втримавшись на ногах.
Хлопчаки галасували — їй здавалося, беззвучно.
— Анджею...
Він обернувся.
В якусь секунду їй здалося, що зараз він знов повернеться до своєї справи. Спокійнісінько обернеться до гри хлопчаків, іще й прокричить їм для заохочення щось на зразок «давай-давай!..»
Скільки разів вона помилялася? Бачила ЙОГО в інших людях?
Уперше — давним-давно — в машині Семироля. Потім — у тому склепі-хмарочосі, в палаці Тлумачів, коли світло сліпило очі, а голова стирчала в пащі кам’яного звіра. А тепер сліплять сонце і сніг...
— Привіт, Ірено. Маєш поганенький вигляд.
— Привіт, Кромаре, — відгукнулася вона в тон. Просто за інерцією. — Зате ти чудово виглядаєш.
Він звів брови:
— Не впізнаю тебе... Де ж уповільнена реакція?
— Це час тут іде занадто повільно, — сказала вона значуще.
Хотілося кинути йому щось зовсім уже дурне. Наприклад: «Це дійсно ти?!»
Що йому сказати? Господи, про що з ним говорити? Після всього, що сталося?!
Вона дійсно має кепський вигляд. Просто жахливий. Але... «Маєш поганенький вигляд» — усе, що може сказати людина, вперше побачивши свою колишню дружину з величезним животом?!
Вона так і тупцялася б, переминаючись з ноги на ногу, якби він, сидячи на лавці, трохи не посунувся. Ніби запрошуючи сісти поруч.
Хлопчаки верещали. З моменту, коли тренер обернувся, було забито вже два голи — по одному в кожні ворота; напевно, з цим часом дійсно творилося щось не те. (Чи він просто пристосувався до ритму Ірениного сприйняття?..)
— Хто це? — вона вказала на хлопчаків.
Він знизав плечима:
— Та так...
— Одна моделька?
— Так... Одна моделька. Ти вгадала.
Іренина довга тінь на снігу здавалась автономною, абсолютно самостійною істотою.
— Сідай, Ірено...
Вона сіла на краєчок лавки.
— Го-ол! Го-ол!! Двісті вісімнадцять — двісті шістнадцять!..
Хлопчаки не мали втомленого вигляду. Шайба (світ клином зійшовся на цій дурній шайбі), ніхто навіть не глянув на Ірену... Хокеїсти були недопитливі — чи просто не бачили її?..
— Чого ж ти мовчиш, Хміль?
— Хіба нам нема про що помовчати?
Той, що сидів поруч, вдоволено гмукнув. Кивнув на хлопчаків із деяким самовдоволенням: