— Тобі подобається?
Вона мовчала.
— Ти погано про мене думаєш, Хміль.
— Хіба? — здивувалась Ірена.
Її довга тінь сягала маківкою льоду.
Добре було б згадати щось хороше. Що-небудь тепле, пов’язане з Анджеєм... Це було б дуже до речі. Бо коли від неї вимагається виявити всі свої сили та здібності — вона вже ні на що не здатна. Прикро...
Ковзани залишали на льоду білі борозенки, в них заломлювалося сонце, здавалося, що лід повитий сріблястою павутиною. Алмазним пилком носилися підхоплені вітром сніжинки.
— Гарно, правда? — запитав Анджей.
Ірена примружилася.
Мана була миттєвою. Перед очима у неї потемніло, сніжинки обернулися розсіяними в порожнечі світлячками — дивовижно величне, рідкісне в своїй красі видовище... Здається, щось подібне вона відчула, коли шестирічною вперше потрапила до планетарію. Але там була тінь, слабка подоба світу, що відкрився Ірені в цю хвилину...
Сніг знову став білим. Чорна шайба відлетіла в замети, хлопчисько в бордовому светрі поліз витягати її, інші азартно квапили...
— Красиво... — сказала вона ледве чутно.
І вперше наважилась подивитися йому у вічі.
Ні, він не змінився. З таким самим виразом обличчя він майстрував свої сірникові «модельки», чаклував за комп’ютером, годував голубів...
Напевно, він схожий був на натхненного диригента за пультом. Принаймні очі його здавалися скоріше захопленими, ніж божевільними.
— Анджею...
— Так?
— Ти задоволений?
Над озером зависла, повторюючи його обриси, овальна хмара.
— Гм... Бачиш, Ірено. Вдоволений буває бик, який невдовзі упорав половину коров’ячої отари...
Хмара повільно оберталася, набуваючи дивно знайомих обрисів; подоба спіралі, два хвацько загорнуті рукави...
— Занадто важко, Ірено... а досконалості ж не буває. Вона й не потрібна нікому, досконалість...
Ірена мовчала.
До речі була б оце сковорідка. Або навіть стосик звичайних тарілок; вона послідовно розхряпала б їх об цю лаву — із брязкотом, з вереском, із сльозами. Вона учинила б зразковий сімейний скандал, зажадала б негайно повернути її на звичну канапу, відмотати час назад, припинити, нарешті, всі ці знущання...
Чомусь їй здавалося, що саме гротескна, на межі фарсу, «повсякденщина», доречна під цією хмарою і під цим сонцем. Можливо, хлопчаки на якийсь час полишили б свою гру, озирнулися б на брязкіт розтрощеного посуду...
— Ти жартуєш? — запитала вона для годиться.
— Ні... — він усміхнувся.
Вона відчула себе зайвою.
Настирлива відвідувачка, що з’явилася невчасно, з проханням настільки дріб’язковим, що його навіть ніяково вимовити вголос...
Про що вона може говорити з ним?
Як він це робить? Навіщо? З чого все почалось і чим закінчиться, і чи закінчиться взагалі?..
Агов, пане Петере! Я виконала ваше завдання... вірніше, першу його частину. На жаль, виконання ваших подальших інструкцій не є здійсненним...
Тим більше що ви, скоріше за все, вже й не існуєте. Стали жертвою «імовірнісних катаклізмів».
Що поробиш, пане Петере. Наприкінці шляху я зустріла не зовсім того, кого чекала зустріти. Та й ви, напевно, не чекали такого повороту подій...
Ірена із зусиллям підвелася. Важко колихнувся живіт.
— Бувай, Кромаре.
Той, хто сидів на лавці, звів на неї подивовані очі:
— Уже йдеш?
— Так... Мені пора, — Ірені раптом зробилося весело. Кумедно: ось так розвернутись і піти; можливо, перш ніж сяде сонце, вона знайде якесь вовче лігвище і вкладеться спати...
Вона обернулася до Анджея спиною. Жаль, що немає поруч Рекового ліктя, нема на що зіпертися...
Утім, вона цілком іще тримається на ногах. А вітер тепер дме в спину, значить, іти буде легше...
Вона раптом усміхнулася. З давніх-давніх спогадів виринула дивна дамочка, візитерка в синьому: «Генію не потрібна дружина — йому потрібен друг, соратник... нянька...»
А Творцеві, ймовірно, взагалі ніхто не потрібен.
— Ірено!!
Слово впилось їй під лопатку, як недбало пущена пластмасова стріла з наконечником-липучкою (іграшкова стріла з тих, якими Анджей Кромар на спір влучав у яблучко десять разів із десяти).
— Що, Анджею?
Укрите кригою кругле озеро закрутилось, як вінілова платівка.
...Вогнище під захистом базальтової скелі. Сухе дерево, що загинуло, але не впало, давало щедру поживу вогню. Вигнувшись у немислимій позі, дерево прикривало подорожніх од чорного неба. Вірніше, намагалося прикрити — бо голих гілок не вистачало на весь цей неосяжний простір, на цю неозору півсферу, всіяну мерехтливими цятками...