Ірена дивилася вгору — і бачила сніжинки, що крутяться над помережаною поверхнею. Розчервонілі хлоп’ячі обличчя, стукіт ключок, пара з ротів...
— Що ти так дивишся... Кромаре?
Багаття спалахнуло яскравіше. У вогні проступили обриси замку, причому половина веж обрушилась, і над донжоном здіймалося полум’я. Облогова вежа, таран біля воріт, полчища варварів, які лізуть на стіни...
Давній малюнок у записнику. Незакінчена повість.
Ірена закусила губу. Якби тоді, в тому давньому житті, вона вміла писати ось ТАК. Сильно. Так захоплююче-красиво, врешті-решт...
— Не треба, — сказала вона тихо. — Не треба моделювати смерть.
Полум’я опало. Багаття горіло, як і раніше, але треба вже б підкинути сушняку...
— Я сподівався, що ти зрозумієш мене, Хміль.
— Тобі потрібне моє розуміння, Кромаре?
— Ні, — відповів він знехотя. — Я проживу й так... Але я ще пам’ятаю, як ти марудилася над своїми... оповіданнями. Як потирала сідницю, бліднула й хихотіла, носилася по кімнаті, як божевільна... Заради чого?
Вона мовчала.
— Будь-який школяр, що написав перший рядок... Будь-який гончар, що вдало виліпив свій горщик... здатні зрозуміти мене, Ірено. Уяви — незліченна кількість гончарів... як зірок на небі. І кожен виймає з печі найкращий у своєму житті глечик... і всі вони — в мені.
Вона мовчала.
— Ти нетямилася з радощів над списаним аркушем. А я...
Він підвів очі, й Ірена мимоволі простежила за його поглядом.
На небі зависла, розпустивши сяйливий хвіст, невідь-звідки з’явившись, комета.
Ірена мовчала.
Щойно він створив і знищив МОДЕЛЬ — у багатті, протягом хвилини. Маленьку локальну МОДЕЛЬ, але хто знає, чи були варвари на стінах усього лише рухомими фігурками... І чи не було у них минулого та майбутнього? І чим вони відрізнялися від лицаря Река, вампіра Яна, лікаря Ніка?..
— Ти... трішечки жаский, Кромаре.
— Хіба? — здається, він щиро здивувався.
Вона перевела подих.
— Мене послали, щоб ти згорнув МОДЕЛЬ.
Він всміхнувся:
— ЗГОРНУВ? Так-таки й просили передати?
Багаття догоряло, але Ірена розуміла, що, потягнувшись за сухою гіллякою, відразу ж упаде набік. Краще не ганьбитися.
— Атож. Саме так і просили передати... більше того: погрожували прикрити МОДЕЛЬ ззовні. Щоб уникнути ймовірного катаклізму...
— Клізма, клізма, клізма... — неуважно пробурмотів він. — Катаклізма...
— Петер говорив, — вона проковтнула слину. — Казав, що забракло ресурсів. Петер боявся... що РЕАЛЬНІСТЬ зміниться, Кромаре. Ракова пухлина на ймовірнісній структурі...
— Та озирнись, Хміль. Хіба ЦЕ не реальність?
Ірена озирнулася.
Базальтова скеля, що закриває третину неба. Іскри по спіралі летять угору, комета, що розпласталася серед зірок вигадливим прядивом серед розсипу світляків...
— Будь-яка дитина, що вперше побудувала вежу з піску... здатна зрозуміти мене, Ірено. Та що там — будь-яке пташеня, яке пробило шкаралупу зсередини... зрозуміє.
Вона всміхнулася.
— Ти смієшся?
— Як патетично... Мені на мить здалося, що ти артистично витримаєш паузу... і скажеш: усе це для тебе, Хміль. І полізеш цілуватися.
Дерево заскрипіло. Комета зависла нерухомо.
— Ні... — пошепки сказав він. — Не сподівайся...
І звівся на ноги. Ірена напружилась — та він усього лише підкинув хмизу в багаття. Все так само, по спіралі, зметнулися іскри.
— Навіщо ти чекав мене, моделяторе?
Він мовчав.
— Навіщо ти кликав мене? Навіщо ти побудував для мене... отой лабіринт? Кімнату страху, поєднану з божевільнею? Навіщо?
Спалахи вогню проростали крізь купу сухого гілляччя. Тяглися до неба, хмиз потріскував усе сильніше.
— Ти ненавидиш мене, моделяторе? Досі?
— Ні, — сказав він після паузи.
— І то добре, — Ірена вдоволено кивнула. Погладила свій живіт; підвела голову й подивилася йому в вічі, не відводячи погляду, поки вогонь, прорвавшись нарешті крізь завал із гілок, не став між ними пульсуючою стіною, і тремтливе гаряче повітря не спотворило риси того, хто сидів навпроти, до невпізнання.
— Я... помилився, Ірено. Колись давно я вірив, що зможу змоделювати світ із нас двох... Не для нас, а ІЗ нас, розумієш?
— Ну, так, сім’я — осередок суспільства, — озвалась вона іронічно.
— Модель не спрацювала, — він знизав плечима. — Була недосконала... Ти так у неї й не вписалась.
— Отже, винна я, — Ірена ядуче посміхнулася.