— Можливо, — сказав він із несподіваною злістю.
— Іти вирішив мене покарати...
— Ні... Я не такий уже поганий моделятор. Усе, що я зробив, — недосконале... і тому живе. Само по собі... розвивається. А наша з тобою маленька модель... розвалилася на друзки.
— Чого ти хочеш від мене? — запитала вона сухо.
Потріскував вогонь.
— Я вів тебе, — знехотя зізнався той, що сидів навпроти. — Крізь МОДЕЛІ. Я... не хотів утрачати тебе з поля зору... одначе майже відразу втратив.
— Негідник, — сказала вона байдуже. І здивувалася внутрішній порожнечі.
— Можливо... Втрутитися-то я однаково не міг... Для цього треба було згорнути все к бісу, а мені було жаль... затраченої праці.
— Розумію, — вона кивнула. Погладила живіт, усміхнулася: Не ревнуєш? Анітрохи?
— Черево — не хвороба... — з глузливою посмішкою відгукнувся моделятор. Посмішка вилилася в злісну гримасу: — Правда, я не чекав, що ти зможеш... підіслатися...
Він важко дихав. Обличчя його потемніло від напливу крові; мабуть, Ірена мимохідь тицьнула пальцем у незагоєну рану. Моделятор, який потрапив у власний капкан, ревнивець, який колись відлупцював у підворітті випадкового шанувальника колишньої дружини — безпристрасний Творець нарешті втратив маску безсторонності...
Вона прислухалася до себе. Обурення? Шок? Нічого подібного. Втома, трохи — співчуття... Атож. Майже жаль споглядати, як диво-майстер ненароком рубонув сокирою власну руку — і тепер кипить люттю над кривавим обрубком...
— Ти і за ЦИМ спостерігав? — запитала вона з усмішкою.
Її співрозмовник замовк. Лише жовна ходили під потемнілою шкірою.
— Відповідай, Кромаре... Це важливо. Ти СПОСТЕРІГАВ?
Він хитнув головою. Жест, який міг означати що завгодно.
— Але я тепер не розумію, — вона знизала плечима. — Для тебе все це... гра? Випробування?
— Для мене це — пекло, — глухо відлунив моделятор.
Комета повільно повзла по небу (ймовірно, так рухався час), і поки вони мовчать біля нічного багаття, десь минають дні, тижні, місяці...
— Як ти вигойдуєш... свої почуття, Кромаре. Будь-які. Свою любов... навіть свої страждання. Творчість свою неперевершену, талант свій неповторний, генія в собі й себе — геніального... Тобі здається, що, сидячи з паличкою над створеним тобою мурашником — ти масштабніший, цікавіший, цінніший за будь-яку з мурах, які проповзають повз тебе... Це добре, що тобі так здається. Інакше ти не зміг би залишатися моделятором.
Світло багаття лежало на обличчі її співрозмовника, ніби маска.
— Боюся засмутити тебе, Кромаре... Усе це вже було. Всі ці нові всесвіти — я про них читала, і не раз... Майже слово в слово. Ти зовсім не оригінальний... Але справа навіть не в цьому. Будь-яка людина... що стежить за птахом у небі... або стоїть на кладовищі в натовпі інших і чує, як осипається свіжа земля... знає ціну СПРАВЖНЬОМУ. Люди віддають життя за когось... як Ян...
Її співрозмовника пересмикнуло. Ірена посміхнулася:
— ...Або навпаки, це життя комусь присвячують... як Рек. Не здригайся, моделяторе. Твій успіх дійсно обернувся поразкою — в твоєму іграшковому світі живуть, створені тобою ж, особистості, набагато цікавіші та значущіші... А ти, сидячи з гілочкою біля мурашника... перетворився на функцію. Ти штукар, Кромаре, ти витівник і оригінал... ну гаразд, нехай — Творець... ти самодостатній. Як феєрверк. Ти творець, самотній за визначенням, ти — сам собі модель... Даремно ти вбив собі в голову, що тобі потрібна якась там норовиста жінка. Це примха, Анджею... Це твоя помилка... — вона помовчала, прислухаючись до власних відчуттів, — ...Андрусю.
Він здригнувся. Різко глянув Ірені у вічі — крізь тремтливе повітря, крізь язики полум’я.
— Ну що, тепер я зрозуміла тебе? — вона всміхнулася.
Враз погасли зірки.
Це було моторошно — так, ніби небо раптом накрили завісою. Але багаття горіло так само яскраво, Ірена відчувала, що від нього йде тепло...
— Моделі згортаються, — глухо сказав він, сидячи перед Іреною.
Вона інстинктивно заплющила очі. Короткий спазм охопив низ живота, штовхнув у поперек, відступив.
Згортається площа з палацом Тлумачів, місто з воротами та підйомним мостом, із базарами, з готелем «Три кози», з гарпіями біля входу в інститут...
Згортається ферма разом із прибудовами, з мальовничими горами, з коровами в сараї, з антеною на даху...
Новий спазм.
Нічого, нічого.... Це ще не перейми. Це так, передвістя, ми ще поборемося...
Зціпивши зуби, вона подивилася поверх багаття.
Моделятор сидів випростано, як пам’ятник самому собі (тільки у пам’ятників не буває таких спотворених болем облич).