— Не треба було з нею зв’язуватися... — спокійно сказала Ірена, згадавши Карательку.
— Ні, не те... Знаєте, чому я не можу читати ваших оповідань? Бо коли дама з криноліном, а лицарі в кольчугах і з мечами — це спокуслива казка, Ірено. З іншого, так би мовити, світу... світоустрою... У кожного це з дитинства — лісові духи, гноми там різні, лицарські турніри, жорстокі бойовиська... любов... А не убогі побутові розбірки з наперед відомими наслідками.
— Я подумаю, — сказала вона. І це не була відмовка — вона справді збиралася подумати, а як її думки стикувалися зі словами професора — то вже буде видно...
— Ви тільки не ображайтеся...
Вона пригальмувала перед професорським будинком.
— Ох, спасибі, Ірено... Творчих вам успіхів! Але не завадить хоч трошки відпочити на канікулах...
— Навзаєм. Дякую.
Професор вже відчинив дверцята. Затримався, наче роздумуючи.
— Ірено... Ви даремно гадаєте, що всі чоловіки на світі — самозакохані егоїсти.
— Я поду... — почала вона звично, але схаменулася: — Я зовсім так не думаю...
Професор недовірливо похитав головою:
— Знаю... Ну, що ж. До побачення.
Перше, що вона зробила, зайшовши до кімнати, — витягла з-під ліжка черепаху і поклала її на килимок під світло настільної лампи. Черепаха, схожа на закутого в панцир лицаря, зміряла Ірену відсутнім поглядом намистинок-очей (вона не відгукувалася на поклик — у неї було своє життя. Ірена тримала черепаху просто так, для настрою).
Сторожовий пес Сенсей нетерпляче бив хвостом по дошках ґанку, благаючи впустити його досередини. Ірена зжалілась, затим підійшла до телефону, щоб перевірити, хто дзвонив за її відсутності.
Ого! Два дзвінки від літагента і ще три — невідь-чиї. Хто це, цікаво, так наполегливо домагався уваги пані Хміль...
Вона дала черепасі капусти. Поторсала Сенсея по шиї, вляглася на канапу і натягнула плед до самого підборіддя.
Чесно кажучи, слід було би самій зателефонувати літагенту. Мало що, а раптом вигідний контракт...
«Руйнування романтики, заземленість...» «Хочеться казки, Ірено... Іншого, так би мовити, світу...»
Треба було відповісти так: авжеж, ніщо не заважає вірити, що там десь, в іншому світі, краще і цікавіше... У чистому і прозорому світі, без нудних екзаменів, без Карательок, без податкової інспекції... Але ви помиляєтеся, бо...
Озвався телефон. Ірена зітхнула — на табло висвітився номер літагента.
— Так, я слухаю...
— Пані Хміль? Нарешті... Уявіть собі, у нас є замовник на весь цикл про Облогу!
— Але ж він ще не написаний...
— Це нічого! Авансом, під замовлення... Тільки, Ірено, заради Бога, вони просять обов’язково якоїсь магії. Темний Володар хоча б на віддаленому плані. Ну, ви знаєте, буяння фантазії, чарівники, артефакти, квести, поєдинки... Пані Ірено, ви пам’ятаєте, ми з вами вже про це говорили...
— Я подумаю, — підсумувала вона почуте.
Літагент досить добре встиг вивчити свою підопічну, щоб розрізняти всі відтінки цієї її звичної фрази.
— Пані Ірено... Бажано конкретної розмови, не по телефону. Де ми могли б зустрітися?
Вона зітхнула.
— Я візьму до уваги...
— Домовились, — голос у трубці спохмурнів. — Я передзвоню завтра вранці...
— Гаразд, — сказала вона з полегшенням і поклала слухавку.
Сенсей крутився коло ліжка, ліз лапами на плед, нахаба такий, лапи у нього — бруднющі...
...Ви даремно вірите, хлопці, що там, у цьому реальному світі, ви опинитеся в рядах сильних, знайдете гідне місце... Адже ті, хто дійсно вміють знаходити вигідне місце, — опиняються там в БУДЬ-ЯКОМУ світі... Вони будь-що перемагають на виборах, бо орудують мільйонами і зовсім не читають казок. Отож ви обманюєте себе, хлопці... А я вас обманювати не збираюся...
— Які дурниці! — сказала вона вголос. — Теж мені проблема...
Знову — телефон. Господи, ще один дзвінок — і вона відключить його...
Дзвонила знайома. Не так щоб дуже близька — але цілком приємна. З тих, із ким цікаво розмовляти двічі на місяць і бачитися двічі на рік...
— Ірено? Що ти робиш сьогодні ввечері?
— Спатиму, — сказала вона відверто.
— А хочеш, ми заїдемо за тобою? Сьогодні річниця весілля Ігоря і Янки, ми хотіли б...
Ірена ледве пригадала, хто такі Ігор і Янка. Ах, так, досить симпатична пара...
— ...Цікаве товариство. І кілька твоїх читачів-шанувальників, ти їх іще не знаєш... Всі дуже хочуть тебе бачити. Ну як, їдьмо?
Ірена мовчала. Голос у слухавці трохи втратив певність: