— Божевільня... — із почуттям сказала вона, відкидаючись на спинку. — Анджей схибнутий.
Семироль глянув на неї — пильно, без посмішки.
— Можу я зрештою дізнатися, хто такий цей Анджей, якого ви весь час згадуєте?
— А-а, це мій колишній чоловік... Рідкісний мерзотник. Моделятор цього вашого клятого світу...
Семироль чекав продовження, але Ірена мовчала, блаженно мружачись на вогонь каміна. Він обережно заохотив її на відвертість:
— То невже й справді така скотина? Схоже, всі колишні дружини так кажуть...
— Не всі, — Ірена образилася. — Ви самі можете судити... Це ж ким треба бути, щоб змоделювати всю цю вашу... увесь цей маразм?!
Семироль обережно сьорбнув зі свого келиха:
— Який саме з маразмів?
Ірена окреслила рукою навколо себе — камін, Семироля, екзотичні картини на стіні та невидимі гори за вікном:
— Та все це... Весь цей так званий світ. Буцімто реальність... Якої немає і не було! Яку змоделював Анджей... відштовхуючись від нашого нормального світу, але як же далеко він, ідіот, відштовхнувся!..
Вона з відразою подивилася на вміст власної тарілки. Там лежав шмат грінки під часниковим соусом; пан Семироль, ніби на щось натякаючи, весь вечір підсовував їй часник і навіть з’їв сам кілька зубочків. А Ірену вже нудило від часникового запаху — мабуть, вона зненавидить його до скону...
(До речі, невідомо, коли це настане. Може, завтра...)
— Ну подумайте, Яне, — пробурмотіла вона, втомлено заплющуючи очі. — Хіба може вважатися нормальним світ... ну гаразд, МОДЕЛЬ... Де безневинну людину засуджують до страти за абсолютно жахливі злочини! Яких вона в житті ніяк не могла вчинити — з цілої низки причин... По-перше, вона ненавидить будь-яке насильство. По-друге, її не було не те що в цій країні — в цьому СВІТІ, бо впродовж цих десяти місяців, про які всі мені вуха протуркали... Я була у себе! В нормальному, реальному світі! Поза МОДЕЛЛЮ, чуєте?.. Я не могла вчинити всіх цих жахів, за які ви мене збираєтеся...
Вона так різко поставила келих на край столу, що зламала тонку скляну ніжку.
— Ви не порізалися?
Вона подивилася на самотню червону краплю, що повзла по пальцю.
Швидко глянула на Семироля. Сховала палець під пахву:
— Ні-і-і... Це просто кров. Нічого.
Семироль відвів погляд:
— Та ви не турбуйтеся...
Ірена криво посміхнулася:
— Я не турбуюся... Це ВАМ треба турбуватися. Бо коли у пана Петера скінчиться енергія — а вона вже закінчується — весь цей... уся МОДЕЛЬ захлопнеться, як валіза. Разом із барвистими пагорбами, нікчемним правосуддям і... вампірами... До речі, ви в курсі, що вампірів у нормальному світі не буває? Це виверти збоченої фантазії. Скільки я перечитала, переглянула... усього такого... оті фільмики, деякі вельми цікаві... і чого там тільки нема... Але ТАКОГО! Ні, це тільки Анджей на це здатний... Продавати смертників вампірам на поживу — це ж... або він жалюгідний моделятор, або рідкісний мерзотник. І у нього марення...
Семироль уже сидів поруч, на канапі. Брови його болісно зійшлися над переніссям:
— Ірено... Мені здається, у вас марення. Раніше таке бувало? Ні?
— Та ні! — Ірена схлипнула. — Я врівно... важена спокійна людина... Тільки... якого дідька я піддалася на цю дешеву провокацію?! Полізла в чортову МОДЕЛЬ, як лисиця в ополонку... Дешева авантюра... Це через Анджея. Через нього!
— Тільки не хвилюйтеся, гаразд? Якщо це реактивний психоз... Це буває. Не хвилюйтеся. Спокійно. Так?
— Так, — сказала Ірена, заплющуючи очі. — Я абсолютно спокійна... І мені давно вже на все начхати...
Вона прокинулася в темряві.
Лежала, не змінюючи пози — на спині, з витягнутими уздовж тіла руками.
Насилу зігнула затерплі ноги. Ковдри не було.
Холод... Сирість...
Темінь. Ледь відчутний запах цвілі.
Провела долонями по обличчю, грудях, животу. Спробувала розкинути руки ширше — і вперлася в дерев’яні стінки.
Сіпнулася. Вкрилася холодним потом. Ривком сіла.
Вона сиділа у довгому ящику, що звужувався в ногах. У труні... (Вона не закричала тільки тому, що на мить втратила голос.)
Ривок...
Труна зісковзнула з підвищення і загуркотіла, вдарившись об кам’яну підлогу. Ірена засичала від болю, виповзла з розколеної домовини, спіткнулась об віко, що потрапило під ноги, впала знову...
Неподалік сухо стукнуло щось. Неначе розчинилася від невидимої пружини скринька.
Ірена метнулася. Наткнулась на стіну — всуціль вологу і холодну — жодного натяку на двері.
Ірена забилася в куток.
Її розтрощена труна з атласною подушечкою валялася біля спорожнілого постаменту. Зате поруч — о жах! — на сусідньому постаменті повільно розкривалася інша...