— Є, — промовила вона, не уникаючи його погляду. — У мене є підстави. Бо якби Анджей помер — увесь ваш світ одразу ж накрився б мідним тазом.
Семироль трохи насупився. У куточках його рота проступили різкі складки:
— Виходить, ваш колишній чоловік — Творець? Ні багато ні мало?
Вона помовчала. Її халат раптом став обтяжувати її — чого вона сидить оце перед паном адвокатом в домашньому, недоречному вигляді...
— Я не думала про це, — зізналася вона нарешті. — Навряд чи доречно називати Анджея Творцем. Він створив не світ, а всього лише... МОДЕЛЬ. Саме оцю.
Зависла тиша. Семироль пройшовся по кімнаті, зупинився біля вікна, побарабанив пальцями по підвіконню:
— Але ж експертиза визнала вас повністю осудною, Ірено. Й у неї були на це свої підстави...
— Як довго ви збираєтеся мене тут тримати? — запитала вона втомлено.
Семироль підійшов. Зупинився навпроти, так близько, що міг би, простягнувши руку, торкнутися Ірениного чола.
— Відверто? Залежить од багатьох чинників. В основному, од вас, не від мене...
У двері вітальні постукали. Цей звук був настільки недоречним і несподіваним, що Ірена аж здригнулася.
— Заходь, — не підвищуючи голосу, сказав Семироль. І додав, звертаючись до Ірени: — Знайомтесь. Це мій управитель, Сіт.
Ірені не сподобалася присутність управителя.
Якщо, звичайно, доречно назвати «управителем» здоровезного дядька зі звичками професійного охоронця. Власне, чогось подібного слід було очікувати: хтось же мусить наглядати за черговою жертвою, в той час як пан Семироль відбирає собі клієнтів, вивчає матеріали кримінальних справ, виступає в суді... нагулює, коротше, потребу в теплій крівці...
Ірену пересмикнуло.
— Ви можете поки що книжки почитати, — байдуже-звично порекомендував управитель. Він сидів, розвалившись у кріслі, простягнувши ноги, заклавши зчеплені маслакуваті руки за коротко стрижену потилицю. Під «книжками» малася на увазі купа кишенькового чтива у зім’ятих дешевих обкладинках, імовірно, з їхньою допомогою заспокоювала нерви ціла низка жертв вампіра...
Як часто (задавалася питанням Ірена) пан адвокат відчуває свою «гемоглобінову потребу»? Судячи з того, що Семироль НЕ прокусив їй артерію при першій же можливості — від подібної спраги він особливо не страждає. Нагодилася жертва — викупив, тепер нагулює апетит...
— Вам, напевно, заборонено говорити зі мною? — запитала вона, неуважно перебираючи зачитані книжечки.
— Та ні, чому, — після паузи відгукнувся управитель. — Я просто... гм. Ну, якщо вам цікаво зі мною поговорити...
Ірена подивилася на нього уважніше. Просторі штани, довгий витягнутий светр із високим, під горло, коміром. Вуха щільно прилягають до круглої голови. Боксерська щелепа. Невизначеного кольору очі.
— У житті ви б на мене і не глянули, — сказав управитель із присмаком гіркоти.
— У житті?
Якусь хвилину Ірена була в полоні моторошної здогадки: Семироль убив її ще по дорозі! І зараз вона проживає свою вічність у потойбічному світі, змодельованому безумцем Анджеєм...
— У нормальному житті, — уточнив управитель.
Ірені знадобилася ще хвилина, перш ніж вона змогла силувано усміхнутись:
— Чесно кажучи, я воліла б... Щоби ми зустрілися за інших... менш екзотичних... обставин...
— Ви справді порішили отих трьох пацанів?
Деякий час Ірена мовчала, і впродовж паузи очі управителя робилися все колючішими. Головками цвяхів ховались під брови. «Сука!» — виразно читалося в цих очах.
— Я нікого не вбивала, — вичавила нарешті Ірена, тоскно розуміючи, що голос її звучить непереконливо. — Це не я...
— Типу — безпідставне обвинувачення?
Він не те щоб не вірив їй. Гірше — йому було абсолютно начхати. Справедливо її засудили чи ні — кінець один. Мабуть, управитель-охоронець без ліку перебачив таких ось без п’яти хвилин небіжчиків, чий термін життя визначається фізіологічними потребами пана Семироля...
— Саме помилково, — сказала вона відвертаючись. Управитель поплямкав губами — іронічно чи співчутливо, Ірена так і не зрозуміла.
Мовчання тривало вже десь півгодини; охоронець все так само втупився у стелю, а Ірена перебирала нікчемні книжечки, не помічаючи, що по кілька разів бере в руки одну і ту саму.
— А ви... давно тут служите?
Управитель звів брови:
— Служу?
— Ну, працюєте... у... тут?
— Сьомий рік, — відгукнувся крем’язень по деякій паузі. І додав із несподіваною задумою: — Ну так, сьомий рік уже... Ну й час... шпарить.