— На проблему моєї вини?
Співрозмовник часто закліпав запаленими повіками без вій. У нього, схоже, розвивалося щось на кшталт кон’юнктивіту, і він усе частіше прикладав до очей свою білу, складену вчетверо хустинку.
— Зокрема... Не дивуйтеся, мої інтереси дещо специфічні...
Ірена вмовкла. Надія, що зародилася проти її волі, — що її нарешті ПОЧУЮТЬ — танула блискавично.
— Гм... пані Хміль. У ваших інтересах бути якомога відвертішою... Гаразд. Поговорімо про Анджея, вашого чоловіка. Ви розійшлися. Які були причини вашого розриву?
Ірена мовчала.
— Гм... Можливо, корінь ваших суперечностей був у несумісності... е-е-е... чисто фізіологічній? Як складалося ваше інтимне життя?
Ірена мовчала.
Тепер навіть найвідчайдушніша її істерика оберталася натомість тупим, непробивним мовчанням.
А вночі, натягнувши ковдру до самого підборіддя, вона зрозуміла, нарешті, чого хотів од неї цей миршавий Столь.
Згодом, у кабінеті Семироля, він казатиме, боязко відвертаючись од прискіпливого погляду пана адвоката: «В тому, що це не шизофренія, я переконаний. Реактивний психоз — можливо. Але це не ядерні... симптоми. Я абсолютно згоден із даними експертизи. Ні, це не шизофренія...»
Або ні. Скоріше, він скаже щось на кшталт: «Нічого не можу зрозуміти. За всіма ознаками, вона здорова — але оте стійке марення... Отак одразу, без тривалого спостереження, без перебігу динаміки... Нічого не можу сказати».
Ірена зітхнула. Можливо, справжні лікарі висловлюються інакше, й її мізерні знання про психіатрів слабко збігаються з дійсністю...
«У вас є совість? — подумки запитала вона у щуплавого Столя. — Совість... хоча б лікарська? Скільки вам заплатили за те, щоб ви поцікавилися психічним здоров’ям людини, призначеної... на забій?»
У величезному будинку стояла тиша. Міцно замкнені двері, за непробивними шибами панує темрява.
Ірена згадала занепокоєння в очах Семироля.
НАВІЩО йому її психічне здоров’я? Чи вампір не може насититись божевільними?
Вона сіла на ліжку.
Вампір... Давай мізкуй. Що вона читала? Срібні кулі... Омела... Часник... Безглуздя... Стоп. Формула крові змінюється в зв’язку з психічними захворюваннями... Вона читала про це! Давно. Щось. Розповідь чи статтю — не важливо...
Вона засміялася. Обіперлася на подушки. Ось воно!
Вона — БОЖЕВІЛЬНА... І не годиться в їжу... Її кров небезпечна для здоров’я вампіра. Вона — неїстівна...
Яке щастя...
Вранці вона снідала в товаристві управителя Сіта; совалася, м’ялась і нарешті звернулася до здорованя з проханням:
— А чи не можна... переселити мене в іншу кімнату? Сьогодні знову... відчинявся люк... ну, посеред кімнати. Приходив юнак із білим обличчям, — переселіть мене, він не дає мені спати...
Управитель-охоронець довго і пильно її вивчав. Потім вибачився, вибрався з-за столу і поплентався у сусідню кімнату (Ірена чула, як він розмовляв з кимось по телефону).
Як вона й сподівалася, розділити з нею трапезу незабаром з’явився сам «гуманітарний експерт». Очі пана Столя сльозилися дужче (цікаво, скільки платить йому Семироль за поставлений Ірені діагноз?).
Вона перевела подих. Спокійно...
— Ви кепсько спали, пані Хміль?
Вона скривилася. Провела по очах тильною стороною долоні:
— На жаль. Відчинявся люк... у підлозі.
Психіатр кліпнув повіками.
— Він заважав мені спати! — вигукнула Ірена збуджено. — Прийшов і стояв над ліжком... Молодий хлопець із білим обличчям...
Очі гуманітарного експерта зробились як дві залізні кнопки в обрамленні запалених повік. Вони свердлили її — але вона не відвела погляду.
Він мучив її запитаннями ще поспіль годину. Ірена відповідала. Брехала і плутала відчайно; часом їй здавалося, що вона переграє і каже зайве — але вона знала, що зніяковіти хоч на мить — означає провалити всю гру.
Нарешті, Столь скорботно стулив вузькі губи і пішов. Ірена залишилася в товаристві управителя-охоронця — чекати, як вона гадала, вироку.
Через деякий час машина гуманітарного експерта виїхала з двору і поповзла єдиною дорогою, що вела з гірського тупика. Майже одночасно відчинилися двері — і адвокат, якого Ірена не бачила майже добу, привітав її широкою батьківською усмішкою.
Пан Семироль знову мав здоровий, бадьорий, відпочилий вигляд; від чорних тіней навколо очей не залишилось і сліду.
— Ірено, який біс вас напоумив симулювати?
Вона мовчала.
— Вірніше, який біс напоумив вас симулювати над міру? Якби ви обмежились Анджеєм із його МОДЕЛЛЮ — хто зна, як склалася б ваша доля... Але коли ви стали експлуатувати свої мізерні знання про психічні хвороби...
Вона перевела погляд на управителя-охоронця.
Той співчутливо шкірив зуби.