— Вірніше, який біс напоумив вас симулювати над міру? Якби ви обмежились Анджеєм із його МОДЕЛЛЮ — хто зна, як склалася б ваша доля... Але коли ви стали експлуатувати свої мізерні знання про психічні хвороби...
Вона перевела погляд на управителя-охоронця.
Той співчутливо шкірив зуби.
...Вона отямилася на цинковім столі. Руки, розведені обабіч, утримувалися ременями. Такими ж ременями прив’язані були щиколотки; її голена потилиця відчувала холод клейонки, холод металу і холод просторої кімнати, заставленої цинковими столами в кілька ярусів...
Вона лежала у центрі. Просто над нею стерильним сонцем нависав білий холодний прожектор.
— Я не винна! Я не винна! Я...
Їй тільки здавалося, що вона кричить. Насправді губи її ледь ворушились, і голосові зв’язки не працювали.
— Пожалійте...
В поле її зору впливла постать у білому хірургічному халаті, в масці та шапочці з клейончастим різницьким фартухом, надітим поверх накрохмаленої уніформи.
— Ні...
Чоловік нахилився над нею, стягнув із обличчя маску, відкривши рот і підборіддя.
Його губи розтулилися, оголюючи хижі зуби. Ірена судомно заплющила очі, щоб не бачити навислих над горлом загострених кістяних різців...
— А-а-а!!
...За вікном стояла темінь. Навіть силуети гір іще не окреслилися.
У головах мерехтів світильник, який імітував свічку на вітрі. По кімнаті стрибали тіні — електричні, звичні.
Ірена поклала тремтячу руку на круглий пластмасовий абажур — ніби на теплий черепашачий панцир.
— ...Це що таке?
Управитель-охоронець схожий був на вдоволеного пса, що притягнув господареві дохлого пацюка. Ірена не сумнівалася, що саме він, обшукуючи кімнату, виявив її схованку, зараз, стоячи за спиною Семироля, він із готовністю чекав нових наказів.
— Що це, Ірено? — здивовано повторив Семироль.
У руках у нього було її простирадло, подерте на пасмуги, зв’язані в мотузку. Спочатку Ірена намірилась зробити драбину — але на світанку, зневірившись, вив’язала на кінці її велику невмілу петлю. Інша річ, що далі намірів справа не пішла; Ірена слабко сподівалась, що принаймні до наступної ночі схованку її не виявлять...
Даремно сподівалася.
— З отими жінками завжди купа метушні, — вибачливо зітхнув управитель.
Вона відвернулась. Обидва були їй нестерпно огидні — й упир, і його служка-пес.
Підійшла до вікна.
Гори, підсвічені сонцем. Далеке блякле небо. Дорога, якої вже ніколи не дістатися.
Шкода Сенсея, що залишився ТАМ. Шкода дурну черепаху.
І, хоч як дивно, Анджея теж... шкода. Тепер вона може в цьому собі зізнатися...
Вона стояла біля вікна, спиною до своїх катів, і дивилася, як кружляє в бляклому небі хижий птах.
— Ірено...
— Облиште мене. Мені набридло чекати, поки ви мене вб’єте. Або порішіть зараз — або йдіть знаєте куди...
Вона ніколи не зловживала подібними слівцями. Можливо, тому вони звучали в її вустах особливо переконливо.
Пауза.
— Гаразд, — замислено мовив упир. — Схоже, ви маєте рацію... Не слід довше тягнути. Ходімо.
Ірена помовчала, гарячково намагаючись відшукати очима птаха — той зник.
Вона повільно обернулася, все ще не бажаючи вірити почутому:
— Зараз?!
— Так. Саме зараз... Ходімо.
— Отак просто?
— Сама не знає, чого хоче, — скривився управитель.
— Заткни пельку, Сіте!!
Здоровань відсахнувся аж до протилежної стіни. І замовк (мабуть, надовго).
— Ірено... руку.
Її безвольні мляві пальці лягли в дивно гарячу, чіпку долоню. Вона востаннє озирнулася.
«Анджею, порятуй мене...»
Гори. Як на календарі. Пейзаж із листівки, що колись прикрашав стіну їхньої спальні...
Розгойдувалися стіни. Гумовою стрічкою прогиналася підлога. Гармошкою розтяглися сходи.
«А потім я вилізу з труни і теж стану вампіршею...»
— Ірено, спокійно. Тихіше. Ось так... Це мій кабінет... Сідайте. Ось, випийте водички. І послухайте уважно... Можете мене вислухати?
— Я не винна... — вона закашлялась.
— Не має значення... В очах закону ви — винні. Згідно з вироком, ви мусите бути мертві. Це зрозуміло?
Він усе ще тримав її за руку. Чіпко, як лещатами.
— Яне, ви садист? — запитала вона, дивуючись раптовій ясності розуму. Наче на зміну непритомному стану прийшов цілковитий спокій.
— Ні. Я питаю не заради вдоволення, а для користі справи... в кінцевому підсумку — для вашої ж користі, Ірено.
Вона хрипко розсміялася.
— Не смійтеся... адже я планую залишити вас... живою. Всупереч вироку. Ясно?