Дивні думки чмеленої жінки. Вона опустила очі, прагнучи сховатися від чоловіків, які спостерігали за нею. Вони не повинні навіть припустити, як далеко зайшло її божевілля...
Семироль витер губи серветкою. Провів п’ятірнею по волоссю — тепер воно не здавалося таким жорстким і блискучим, і не стирчало більше — спадало, і де-не-де крізь нього просвічувала шкіра. Скривився, як від головного болю; зустрівся очима з Ніком. Ірена побачила, як під цим поглядом балакун-лікар часто і напружено закліпав, опустив голову.
— Ірено, — Семироль обернувся до неї. — У вашій кімнаті... дещо для вас. Буду радий, якщо вам сподобається... До завтра, Ірено. А ти, Ніку...
Лікар стомлено всміхнувся. Підвівся слідом за Семиролем, поправив свій елегантний шарф.
— Ніку, — повторив Семироль, ніби роздумуючи. — Мабуть, залишся краще... розважиш Ірену.
Нік кліпнув — досить нервово:
— А... чи варто? Перебір...
— Розберемося, — Семироль був уже в дверях. — На добраніч, Ірено...
І зник. Безшумно щез у напівтемряві.
— Він здоровий? — запитала Ірена після паузи.
— Здоровіший од нас усіх, — скептично скривився Нік. — І послуги лікаря йому ще довго не знадобляться...
— Сіт! — почулося зі сходів. — Іди сюди, ти мені потрібен...
Нік чомусь наїжачився, як змерзлий горобець.
Ірена дивилася на модерністську картинку в рамі. На жінку з синяво-блідим обличчям. На місяць за спиною у жінки.
— Мазанина, — втомлено сказав Нік. — Знаєте що, Ірено?.. Ідіть до себе. Потіштеся подарунками.
Поверх купки фірмових пакетів лежав, звісивши квіткові голівки, маленький недбалий букет. Він лежав, трохи зів’ялий, ледь прим’ятий, і всім своїм виглядом наче говорив: «не подобається — не бери. Можеш викинути мене в сміття — прикро, але я переживу...»
Ірена здригнулась.
Коло її будинку, в закутку перед парканом, саме там, звідки найчастіше доводилося ганяти сусідських курей... Там самі по собі росли бузкові кущики-самосійки. Рік за роком. Ніхто за ними не доглядав, у всьому цьому світі вони могли розраховувати тільки на себе — і кожної весни засновували маленьке квіткове царство, що існувало стійко, уперто, аж до самого снігу...
Не вірячи очам, вона простягла руку і підняла млявий букетик фіолетових зірочок.
Це ж треба — точнісінько такі самі. Правда, такого добра скрізь вистачає... У місті ще осінь, іще не випав сніг, і в кожному палісаднику повнісінько бузкових безпритульців...
Вона уявила собі адвоката, який ламає букет на рясно угноєній собаками клумбі. Ось він кривиться, підсмикує штани, з побоюванням озирається — чи не стежить хтось...
А потім заплющила очі й ясно побачила, як до опечатаних воріт її будинку під’їжджає машина. Пещений пан Семироль озирається, гукає всюдисущого маленького Валька... Хлопчина, скинувши куртку, звично плигає через паркан. І за кілька хвилин з’являється з оберемком бузкових зірочок навпіл із рудою травою, стеблами й опалим листям...
Вона піднесла букет до обличчя.
Зараз на її подвір’ї пахне так само. Землею й осінню...
Зате ТАМ, у реальності, пахне весною. І не минуло ще й тижня, як Ірена їла смаженину в компанії пана Петера і його слізливої співробітниці...
«У мене роздвоєння особистості», — сказала вона вголос. І тут же затиснула собі рота долонею.
Вона прокинулася на світанні. Ввімкнула лампу — денного світла було ще мало — окинула байдужим поглядом гору пакетів, звалених недбало на стільці й під стільцем, витягла з-під подушки свою першу книжку.
Сьогодні їй снилося, що вона сидить за комп’ютером. І неспішно набирає, поклацуючи клавішами, власну дивну історію.
І вона не підхопилась, як зазвичай, у холодному поту. Вона прокинулася спокійна, байдужкувата, почасти навіть умиротворена. Бузкові квіточки в банці пахли осінню — вчора вона не наважилася викинути їх на сміття, запхнула все-таки у воду...
Вона розкрила книгу і почала неквапливо, методично перечитувати.
...Спершу їй здалося, що вона просто не пам’ятає власного тексту. Занадто давно все це було... Свідком її перших публікацій був іще Анджей, а в день виходу дебютної збірки вони на якийсь час забули про чвари й вирушили разом у ресторанчик, і Анджей...
Ні. Не те...
Ірена читала; текст, безумовно, належав їй. Цей текст іноді являвся їй у найбільш непідходящий момент — за кермом, наприклад, або на лекціях (пам’ятається, їй жодного разу не вдалося перенести його на папір без втрат. Весь час щось заважало...)