Ірена читала, і волосся ставало дибки у неї на голові...
Її перші оповідання... Її РЕАЛЬНІ перші спроби і поруч не лежали з цим текстом — живим, пружним, багатошаровим, майстернішим, ніж усі її спроби — і учнівські, й більш пізні...
Ось маленька новелка про зустріч двох закоханих. Ірена пам’ятала, як важко вона їй давалась, як мляво йшов діалог, він і на папері залишився таким же маловиразним — нескінченна балаканина двох картонних персонажів, волею автора всадовлених на паркову лаву...
Ірена пам’ятала ці балачки. І тепер, здригаючись, раз по раз перечитувала все те саме оповідання, в якому діалогу не було майже зовсім. А була лише ця лава. Старий стовбур із прибитою до нього спинкою. Лежаче дерево із трафаретами торішнього листя, схожими на відбитки пальців, із хитромудрим мереживом прожилок, із яскравим фантиком у дуплі. Замість очікуваних слів про любов прийшло відчуття, яскраве, як цей фантик. Юні Іренині персонажі мовчали — і вона майже з жахом упізнала в них своїх однокурсників — закохану пару, що колись надихнула її на це оповідання, але потім загубилася за непотрібністю, за банальністю фраз...
А тепер вона згадала їх. І побачила — мовчки сидять на лаві-стовбурі, дивляться врізнобіч.
На очі набігли сльози. Вона умить жорстко витерла їх долонею, закусила губу:
— Це маячня... Це ж МОДЕЛЬ!
(Імовірно, Анджей був високої думки про її літературне обдаровання.)
А можливо, це всього лише побічний ефект?.. Що вона знає про закони моделювання?.. Оті, що витягли з глибин небуття адвоката-упиря Яна Семироля?!
Ось що, значить, мав на увазі Ян, кажучи про аргумент. Так, ця непоказна книжка — справді аргумент, навіть її, Ірену, переконає в чому завгодно...
Бузкові зірочки, воскреслі за ніч, наповнювали кімнату вересковим запахом.
Її здивувало, що крісло, в якому зазвичай нудився громило Сіт, сьогодні вранці виявилося порожнім. Столик у вітальні, на якому завше чекав Ірену сніданок, теж був порожній; виявивши це, Ірена відчула, що зголодніла.
Будинок здавався покинутим. Ірена потихеньку спустилася до вхідних дверей. Поторгала за ручку — замкнено (а ключі, мабуть, у Ніка). Але ж мають бути й інші двері...
— Доброго ранку, Ірено.
Їй вдалося не виказати замішання. Семироль стояв на сходах, трохи вище.
— Сніданок у мене в кабінеті... Прошу.
У мовчанні вони пройшли знайомим коридором — їй, напевно, ніколи не забути, як Семироль вів її, хитливу, як вона гадала, на вірну смерть...
— Вам сподобалися подарунки?
Стараннями Семироля вона одяглася сьогодні в усе нове. І невірно було б стверджувати, що вона не віддала належне його смаку. Бо, трохи підфарбувавши губи і поглянувши на себе в дзеркало, вона зазнала миттєвого легкого вдоволення...
— Все годиться? Підходить? Одяг? Косметика? Білизна?
— Так, — вона нервово осмикнула свій новий світлий костюмчик. — Дякую. Я лише хотіла...
Вона хотіла запитати, з якої клумби Семироль насмикав невибагливі осінні зірочки. Але в останній момент прикусила язика. Вона вже нафантазувала візит Семироля в її покинутий опечатаний двір — і їй було б неприємно дізнатися, що букетик куплений випадково, у якоїсь бабусі-квіткарки...
— Що ви хотіли запитати, Ірено?
Вона спробувала придумати якесь нейтральне запитання — і не придумала.
— То про що?
— А куди... Сіт подівся? — ляпнула вона перше, що спало на думку.
— Відпочиває, — відгукнувся Семироль після коротенької паузи. — У нього сьогодні вихідний.
У кабінеті Семироля було на цей раз ясно. Вікна виходили на схід — і прозорі складки фіранок не могли утримати яскравого сонячного потоку.
«А кажуть, що вампіри бояться сонця, — невдоволено подумала Ірена. — Скільки я бачила фільмів, де вампір корчився саме від сонячного проміння... А ще — від осикових кілків. І від срібних куль! І від чого тільки вони не конали, залишаючи дрібне потомство на розплід — на наступну серію...»
— Ірено, сонце б’є у вічі? Опустити штори?
— Я не боюся сонця, — мовила вона, втираючи сльозаві очі. — Я просто не виспалася...
— Знову?
Ірена обернулась. То озвався Нік, який, виявляється, меланхолійно нарізав хліб на звільненому від паперів кутку письмового столу.
— Отже, знову, Ірено? — поцікавився він дбайливо. — Розлад сну? Тож будемо пити на ніч молоко з медом. Трав’яний чай, ванни, свіже повітря...
— Збожеволів? — кинув Семироль, але обурили його не травичка і не ванни. — Ану прибери крихти, відійди від столу й не наближайся до паперів! Ти б іще масло загорнув у якусь довідку!..