Ірена дивилася на дорогу. Якщо йти отак пішки — за добу, мабуть, дійде... Чи ні? Скільки часу знадобиться, щоб дістатися до найближчого населеного пункту?
Вона озирнулася на ферму. Бігти по цій дорозі наважиться тільки божевільний. Куди розумніше заглибитися в ліс... і спробувати подолати узгір’я он там, скажімо, на сході, начебто, там є щось схоже на перевал... Хоча для початку непогано б роздобути мапу. І з’ясувати, що там, за хребтом...
Гори мовчали. Картинно-красиві, засніжені, придумані Анджеєм гори. У реальному світі на цьому місці лише пагорби, дрібні солоні озера, тихий, обжитий літніми пацієнтами курорт...
Дурень ви, пане Петер.
«Ваше завдання дуже просте — ви ввійдете у світ... імовірно, він у точності відповідає нашому, хіба що деяка розбіжність у часі...»
Ідіот ви, пане Петер. Кретин.
«Ми вживемо всіх заходів для того, щоб ваша... гм... подорож була якомога безпечнішою. Майже такою ж безпечною, як катання на лижах із гір...»
Ірена прискіпливо глянула на невисоке сонце. Здається, вперше за весь цей стражденний час до неї повернулася здатність спокійно і тверезо міркувати.
«...ЦЕ, створене паном Анджеєм... з кожною миттю стає все більше... як би це пояснити... автономним. І коли воно стане зовсім автономним... Бачите, це ракова пухлина на ймовірнісній структурі реальності...»
— У мене роздвоєння особистості, — сказала вона вголос. — Я розумію, що перебуваю всередині хибної, сконструйованої реальності... Яка перевитрачає енергію, зриває бюджет пану Петеру і загрожує якійсь «імовірнісній структурі». І в той же час мене зовсім реально засудили до смерті й мало не вбили. А тепер якийсь сласний вампір збирається запліднити мене не «ймовірно», а цілком певно... Анджею, навіщо ти впоров таку нісенітницю?!
Гори мовчали.
— Анджею, — Ірена сардонічно посміхнулась. — Анджею... Ти чуєш мене? Кінчай свої витівки, мерзотнику! Інакше Петер сплющить твою іграшку разом зі мною, із тобою... Разом із ними усіма, які вірять, що вони справжні... Почуй же мене, чортів моделяторе! Бо все це кепсько скінчиться!..
У поле її зору потрапила тінь, яка стояла нерухомо. Ірена здригнулася, обернулась різко, ледь не звернувши собі в’язи. При думці, що Нік або навіть Семироль викрили її в божевіллі, відразу стало зле.
Віддалік стояв, скромно опустивши очі, Трош. Його легка куртка ледь не лопалася на широких плечах.
— У чому річ? — запитала вона різко (може, занадто різко).
Трош зітхнув:
— Пан Нік велів мені... побути з вами. Я не хотів налякати...
— Я не люблю, коли до мене підкрадаються!
— Вибачте... Я не підкрадався. Я хотів підійти, але... побачив, що ви молитесь, і просто стояв і чекав...
Ірена промовчала; Трош хибно витлумачив її погляд і додав, відводячи очі:
— Я нікому не скажу, що ви... молились. Адже це ваше особисте... Ось пан Ян... насміхається, коли я молюсь. Але ж це МОЯ справа, правда?
— Так, — відповіла вона автоматично. — Звичайно.
Трош зітхнув знову:
— Іще раз вибачте...
— Нік зайнятий? — запитала вона спроквола. — Неприємності... Хтось хворий?
Хлопець кивнув, не підводячи голови. Деякий час Ірена мовчала, дивлячись, як він тупцяється на місці.
— Ви давно тут, Троше?
— Га? — її співрозмовник часто закліпав. — А-а... Два роки.
— Прогуляємося? Поговорімо?
— Так... Загалом-то, із задоволенням... Пан Нік мене про це і... попрохав.
— Боїться, що я втечу? — Ірена примружилася глузливо.
— Боїться, що ви занудьгуєте, — сказав Трош серйозно.
— Як далеко ми можемо піти?
Трош знизав плечима:
— Та як вийде... Хочете — у ліс...
Ірена глянула на далеку стіну ялиць. Кивнула.
Ішли мовчки, Трош напружено сопів, і десь на півдорозі Ірена з подивом зрозуміла, що хлопець соромиться запропонувати їй руку. Боїться бути нав’язливим. Чи смішним.
Вона взяла його за лікоть; їй у житті ще не доводилося спиратися на таку гору м’язів. Анджей був худий і жилавий. Про інших там — професора східної літератури, студентів і літераторів — і говорити не доводилося...
— Нік сказав, що ви інженер?
— Був би, — Трош зосереджено дивився собі під ноги, м’язи зігнутої руки були тверді, як залізо. — Я закінчував... політехнічний... а взагалі-то... я не дуже добре вчився, якщо чесно. Усе-то спорт... ну... життя, воно таке...
Ірена зітхнула. Їй хотілося знати, за який злочин сором’язливий атлет отримав свій вирок, але вона знала, що не запитуватиме. В жодному разі.
— Але тут вам, схоже, доводиться мати справу з технікою? — поцікавилася вона недбало.