— Ірено... тільки не хвилюйтеся. Справа житейська... Ян дуже не хоче, щоб ви хвилювалися. Він мріє, щоб життя на фермі вам сподобалося...
— Ніку... зніміть, будь ласка, шарф.
— Ірено... немає причин для хвилювання. Вам немає чого боятися, запевняю вас...
— Зніміть...
— Та заради Бога... — лікар знову посміхнувся. Шовковий шарф змією зісковзнув із його шиї, засмикався в нервових пальцях — відчувалося, що, попри зовнішній спокій, Нік усе-таки нервувався.
Його шия виявилася білою до синяви. Обабіч тяглися ледве помітні тонкі шрами — давнішні й нові. Ниточки-шрами. Шрами-позначки.
...Їй снився Анджей. Начебто вони разом ідуть цвинтарем, і чоловік захоплено розповідає їй якусь важливу, страшенно цікаву історію. Розповідає, жестикулює і говорить все голосніше. А поруч суне похоронна процесія, й Ірена намагається умовити Анджея знизити голос. Але він не чує її, сміється, розмахує руками... Люди в жалобі, сльози, труна. Анджей нічого не бачить навколо. «Це метод! — вигукує він, не слухаючи умовлянь Ірени. — Метод, знаряддя, а не мета, розумієш? Не основний процес!..» І сміється, вдоволений своєю кмітливістю, а пригнічені горем люди оглядаються, і під їхніми поглядами Ірена полишає Анджея і біжить геть...
Цвинтарні огорожі. Вона заходить у найдальший його закуток. Серед безлічі занедбаних могил чорною землею вирізняється свіжий горбок, Ірена спотикається, під ногами каміння, глина...
На бляклій фотографії не розрізнити обличчя. І хоч як вона намагається прочитати ім’я, вигравіюване на мідній табличці, — ніяк не може...
Вона прокинулася уже звично — на світанку. Від жахної думки. Як завжди — в поту.
Що станеться з нею, якщо дитина... не буде зачата? Хто сказав, що отак просто, лише за велінням когось, відбудеться... те, чого багато пар домагаються роками? А безпліддя? А...
Сльози вже лились ручаєм.
Що буде з нею?
Справжнє значення слова «ферма» відкрилося тільки тепер. Ферма. Ірена стане однією з ЦИХ. Себто вічним донором адвоката-упиря, раз по раз підставляючи своє горло... Якщо вже не вдалось одного разу підставити... щось інше...
За вікном проявлялися, ніби на фотоплівці, обриси гір.
Розділ шостий
поясніть мені, Ірено, чому, якщо донорство повсюдно вважається благородною справою, найвищим способом людської взаємодопомоги... Поясніть мені, чому в нашому випадку те ж саме, по суті, донорство має розцінюватись, як щось нелюдське, жахливе, цинічне?.. Авжеж, ви цього не сказали. Але досить поглянути на ваше обличчя, Ірено!
Нік крокував із кутка в куток; Семироль байдуже сидів перед палахким каміном і слухав магнітолу. Усим своїм виглядом адвокат мовби говорив: «мене тут немає», хоча його-то присутність Ірена відчувала кожною клітинкою свого єства.
Із двох фасеткових отворів магнітоли ледь чутно долинала меланхолійна мелодія. Колись Ірена любила цю музику і щоразу, почувши знайомі акорди, підкручувала ручку гучності...
— Я не маю рації? — патетично вигукнув Нік. — Ну так скажіть мені це, поясніть, у чому саме я помиляюся? Ваш погляд... красномовніший од будь-яких суперечок. Але я не можу зрозуміти... Гаразд, припустімо, я розумію. Але ж, урешті-решт, Ян не обмежується донорством — він іще багато корисного робить — і цим людям, та й іншим, котрих затягали по судах, і вони зневірилися у тому, щоб знайти правду...
— Перепиши слова... — глузливо обізвався Семироль не обертаючись. — Вставлю собі в промову. Нехай присяжні порюмсають...
Мелодія змінилася спершу нав’язливим голосом диктора, потім кокетливою пісенькою — співачка раділа життю, закликаючи всіх, хто не лопух, радіти разом із нею.
— Ірено... — Нік припинив походжати туди-сюди, схилився над співбесідницею, що сиділа в кріслі, заглянув у вічі. — Ми мусили сказати вам раніше. Так, це наш прорахунок. Але хіба ви не помітили — ми всіляко намагаємось уберегти вас од неприємних емоцій? Від будь-яких?
Семироль іронічно гмукнув.
— Я щось не те сказав? — здивувався Нік.
Семироль пояснив:
— Не ти... Це ота, що виспівує. Після одного із найяскравіших, найдовших та найбільш тоскних шлюборозлучних процесів.
Ірені стало шкода співачку. Вона давно навчилася не здригатися при слові «розлучення», але повністю забути це слово у неї, мабуть, навряд чи вийде.
Семироль обернувся. Глянув на Ірену через плече. А вона мимохіть торкнулася власної шиї. Саме того місця, де пульсувала сонна артерія.
Семироль скептично посміхнувся. Ірена зрозуміла, що має безглуздий вигляд — але вдіяти вже нічого не могла.