Якщо Анджей допустить ЦЕ (а вже майже допустив) — то він мертвий.
Або мертвий ДЛЯ НЕЇ; вона ж сама колись кричала йому в обличчя: забудь мене, ти для мене помер!..
Думка про те, що Анджей ЗНАЄ про все, що відбувається, ще й дозволяє собі всміхатись і спостерігати, знову вибила її з музичного ритму. Семироль невдоволено скривився, сильніше стискаючи руки на її талії.
Вона закусила губу. Отже... якщо доля і Анджей хочуть ТАК?.. Що ж, вона... зрештою, жінка, а не синя панчоха. І не вічна вдова. І не іграшка в руках пана моделятора, вона не боїться, бо сильна, молода, вона вродлива, врешті-решт...
Обличчя Семироля було зовсім близько.
— Ходімо, — тихо сказала йому Ірена, побоюючись, що запал її згасне так само швидко, як і виник.
В її кімнаті пахло розплавленим воском. Горіла свічка — не електрична — справжня; ароматизоване ліжко перебувало в повній бойовій готовності.
Вона нервово дмухнула на свічку. Їй хотілося цілковитої темряви. Щоб не бачити нікого й нічого.
— Яне... Я сама зніму, не треба...
Сукня, що так порадувала її ввечері, здавалася тепер безглуздою і тісною. Її волосся точно заплутається в усіх цих гачках і блискавках...
Анджей придумав би який-небудь жарт, від якого вона через три хвилини — в найнесподіваніший момент — розсміялася б до вереску. Семироль мовчав.
Вона рвонула плаття — видерши при цьому із зачіски жмут волосся. Від болю аж засичала; на щастя, було темно, навіть вікно залишалося наглухо заштореним.
— Яне, я...
— Стривайте.
Він спритно звільнив її волосся. Розстебнув застібку, яку вона не помітила; Ірена вивільнилася. Стягнула через голову сукню, наступила в темряві на каблук черевика, ойкнула...
— Стривайте, Ірено...
Семироль підібрав її речі з підлоги у темряві, ривком жбурнув на стілець разом зі своїм одягом. Повернувся, сів поруч, поклав їй руку на плече:
— Не кусайте губи...
— Ви... бачите в темряві? — сіпнулася вона безнадійно.
— Міг би збрехати, але бачу. Хочете — зав’яжу собі очі, щоб ми були на рівних?
— Не дивіться на мене, — попрохала вона жалібно. — Я вже не юнка...
— Якби я був романтичним юнаком, то сказав би, що ви чарівна... Романтизму в мені ні на гріш, але ви дуже гарна, Ірено. Вірите?
— Ні...
— Даремно. Чимало чоловіків охоче помінялися би зі мною ролями...
«Анджею, ти чуєш?!»
Ірена готова була до того, що віконниця на вікні раптом зірветься, продавлена знадвору, і крізь розбите скло з’явиться нарешті в сяйві блискавок Творець — жовчний і злий, помахуючи телефонною слухавкою на обірваному дроті: «Досить, погралися! Останній сеанс закінчено, МОДЕЛЬ вичерпала себе, всім очистити експериментальний простір!..»
Але ніхто не з’явився. Руки Семироля неквапливо і м’яко торкалися Ірени, хоча вона воліла 6, щоб він упорався скоріше і без будь-якої церемонії...
Із пам’яті її випірнув чорний ящик у фотолабораторії, а всередині його — незаймана пітьма для перезаряджання плівки. Чужі руки в нарукавниках із щільної тканини, чорний ящик байдуже дозволяє користуватися своєю темрявою...
А потім вона перестала думати, адже адвокат, який звик отримувати владу над умами й душами, підібрав ключ і до її тіла. І тіло... зрадило. Воно згадало, що належить жінці. І відразу ж відгукнулося на дотики Семироля...
«Ти цього хотів, Анджею...»
Ірена зціпила зуби й обняла адвоката за шию. Дотик виявився дивно приємним — шкіра у нього була гладенька, прохолодна, ніби тонко відшліфоване дерево.
— Яне... не тягніть.
— Ірено...
Тепер він грав на ній, як на інструменті! Ще розладнаному, хриплуватому, все ще непокірному — але грав уміло й натхненно, і, схоже, з хвилини на хвилину чекав справжнього, чистого «концертного» звучання...
— Ірено... зараз. Ви диво... Ви ще напишете про любов... Не тікайте, не треба ховати душу...
— Яне, будь ласка...
Її рішучість танула.
— Не треба ховати єство, я ж не ховаю своє... Будьте зі мною — щиро, з радістю, це так прекрас...
Біль від спазму був раптовий і гострий. Ірена ледь стрималася, щоб не завити.
— Тихо, тихо... Ірено!!
Їй здалося, що все її тіло зараз вивернеться навиворіт, ніби панчоха. Оніміли, втратили чутливість руки. Судомно розчепірилися пальці; наступної секунди в бік устромилася голка, вона зрозуміла це за мить, коли судома вже відпустила...
Ну й завбачливі їй трапляються чоловіки! Один лягав у постіль із пістолетом, інший — зі шпилькою на випадок спазму в надмірно нервової партнерки...