Машина (Ірена знала) на ходу. І навіть здогадувалась, у кого ключі — у Ніка...
У гаражі пахло своєрідно й гостро — але не відразливо. Ірена зробила крок уперед; разом із нею в гараж увірвався вітер, хитнулися голі лампочки під стелею.
Завдяки величезним ребристим колесам біла машина була схожа на балерину... в десантних черевиках. «Кермо лягло в долоні довірливо і просто. Мотор завівся з півоберта... Повільно, ще не вірячи собі, вона вивела машину за ворота — і зрозуміла, що вільна! Тепер не доженуть навіть на найкрутішому повороті...»
— Гуляєте?
Ірена різко обернулася. Трош, за спиною якого теліпалася рушниця, винувато знизав широченними плечима: вибачте, мовляв, не хотів налякати...
— А ви зібралися на полювання? — відповіла вона запитанням на запитання.
Трош зітхнув:
— Я хотів... узимку сюди приходять дикі кози. Минулого року я підстрелив одну...
— А... срібні кулі у вас є?
— Що? — здивувався Трош.
Деякий час Ірена дивилася на нього впритул. Щоправда, Трош стояв спиною до світла — вона погано бачила його обличчя.
— Троше, а ви машину водите? — запитала вона, коли мовчання вже затяглося.
— Ні... Навіть за кермо сідати не пробував... Я тільки механік.
— Але чому? Якщо вам дозволяють стріляти з рушниці, то чому не навчили водити машину?
— Це упущення, — сказав, нечутно підійшовши, Нік. — Добре було б іще практикум «їзда по нерівній місцевості». З орієнтацією по мапі. Хоча, у принципі, легше найняти мікроавтобус, щоб він відвіз усіх бажаючих туди, куди вони вкажуть... Троше, Ельза скаржиться, що котел тече. Сходи перевір.
Трош зітхнув. Поставив рушницю в куток і покірно вийшов.
— Мені не подобається хід ваших думок, Ірено, — сказав Нік, проводжаючи його очима.
Вона промовчала.
— Ви бачите рабів і господаря... Ви бачите ув’язнених і тюремника. І у вас виникає природне обурення: чому вони не тікають?
— Чому вони не тікають? — повторила Ірена, дивлячись на рушницю.
— Бо кожен з нас уклав з Яном угоду. Договір. У кожного в якийсь момент був вибір... Атож, не треба так саркастично посміхатись. І потім — куди тікати? Приміром, Ельзі? Ви гадаєте, на свободі її чекає щось краще — окрім тієї ж панелі? Що чекає Троша, Сіта? Вічний страх. Вічна втеча. Новий вирок — або куля щиросердних подільників.
— А що чекає... вас? — запитала Ірена несподівано для себе.
Нік усміхнувся краєчком рота. Нічого не відповів, підібрав рушницю, вийшов із гаража; Ірена наздогнала його на півдорозі до будинку:
— Я щось не те сказала? Вибачте...
— Що ви, Ірено! Які образи... За ці шість років у мене не залишилося друзів... утім, їх не стало набагато раніше — в залі суду. Вам це, напевно, знайоме...
— Так... — вона спохмурніла.
— Ну от... Дружина вже вийшла заміж. Сини впевнені, що я мертвий... Куди мені тікати, Ірено?! Єдина людина, що якось мене зрозуміла і підтримувала увесь цей час — Ян... Вам це здається неприродним? Так, я не люблю, коли з мене споживають кров... Але це, повірте, не найстрашніше, що людина може зробити з іншою людиною. Вірите?
Ірена, загаявшись, мовчки кивнула.
«Це МОДЕЛЬ», говорила вона собі, читаючи газети тижневої давності. Це МОДЕЛЬ, думала вона, переглядаючи кримінальну хроніку за трьома телепрограмами одночасно. Це тільки зовні схоже на звичне життя. Це МОДЕЛЬ, і який був задум моделятора — біс його знає...
— Ніку, як ви гадаєте — чому в цьому... світі так багато усіляких злочинів? Незважаючи на всі ці вироки... І вам не здається, що світ схибнувся на правосудді? На жорстокому правосудді?
Ірена намагалася, щоб голос її звучав якомога природніше.
Гінеколог знизав плечима:
— Це — до Яна... Це його життя і його професія.
— А коли... повернеться Ян? — запитала вона після паузи.
— Залежно від того, як підуть справи... Він зараз крутить два процеси одночасно. Цивільний і кримінальний.
— Утомлюється, бідолашний, — пробурмотіла Ірена з дивною інтонацією. Нік відірвався від екрана і з подивом глянув на неї:
— Що?
— Нічого...
— «...Незвичайний магазин! — радісно повідомила дикторка. — Можливо, найбільш старомодні з нас будуть шоковані... напевно сподобається дітям. Минулої неділі...»
На екрані з’явилася міська вулиця. Ірена напружилася — красива вулиця, недільне стовповисько... Як це далеко і неможливо, як хочеться поринути в усе це — хоч на хвилину...
— «...На лихо суворим учителям. Сподіваємось, що почуття гумору переможе, й асортимент магазина викличе захват чи обурення, але вже байдужими, напевно...»