Семироль посміхнувся:
— Ірено, якби я не знав вас як викладачку літератури — вважав би, їй-богу, що ви читали на юридичному факультеті лекції з професійної етики...
— Яне! Якщо виявиться, що жінка, за злочини якої мене засудили... що ця жінка все ще на волі та продовжує вбивати — суд визнає свою помилку?
Семироль посміхнувся:
— Он як, Ірено... А я думав, що вас дійсно хвилює можливість нових жертв...
Вона зціпила зуби. Укол був хворобливий і безпомильний.
— Я питаю, СУД визнає? Це можливо?
— Ні. Суд просто винесе ще один вирок... Якщо, звичайно, цю суку (вибачте, Ірено), якщо її вдасться зловити...
Вона тільки зараз виявила, що, як і раніше, тримає руку на абажурі лампи, і пластик нагрівся так, що обпікав пальці.
— Яне... Я не розумію. Ну має ж бути елементарна логіка... Хоч і в вашому схибнутому світі — невже маніяки тут народжуються частіше, ніж суд визнає свої явні помилки?!
Семироль усе ще всміхався, але усмішка ледь помітно змінилась, і через хвилину напруженого мовчання Ірена зрозуміла, що проговорилась. І мусить викручуватися негайно, просто зобов’язана знайти відмовку — всупереч звичайній повільності...
— В НАШОМУ світі, Ірено?
Вона зробила над собою героїчне зусилля:
— У вашому... світі... прокурорів, суддів... адвокатів... Правосуддя, яке насправді не таке вже й право... в усьому цьому ВИВИХНУТОМУ СВІТІ...
Принаймні на словах вийшло досить природно; Ірена перевела дух.
Семироль саркастично хмикнув. Виждав паузу, дозволяючи оцінити багатозначність ситуації. Пройшовся по кімнаті, вивудив зі стосу відеокасет одну, в темній обкладинці.
— Власне, я не збирався показувати вам... Але, якщо для вас це так важливо...
Засвітився екран маленького телевізора. Цифри, значки — службова інформація...
— Прошу вибачення, Ірено, але я пущу матеріал не спочатку... Зараз перемотаю... Так. Приблизно звідси.
Загальний план — люди, один за одним входять у двері сільського будинку...
Багато чоловіків. Якась жінка в довгому пальті. Камера сіпнулася; чиїсь ноги, нерівне світло, кімната...
Великим планом — обличчя жінки.
Років сорок на вигляд. Бляклі прозорі очі, суха шкіра в сіточці зморшок, зношене пальто-балахон, прикрашене чорним облізлим хутром невідомої звірини...
Ірена стиснула губи. Біле світло било незнайомій жінці в обличчя — в такому освітленні було щось неприродне, грубе, нав’язливе...
— Хто це, Яне?
Семироль кивнув на екран — дивіться, мовляв, дізнаєтеся...
Жінка на екрані нервово хихикнула.
— Продовжуємо, — сказав чоловічий голос. — Зніміть із неї пальто...
Хтось, що потрапив у кадр спиною, допоміг жінці роздягнутися.
— Пані Крок, ваш чоловік знав про мету ваших поїздок? — сухо запитав голос, в якому Ірена з подивом упізнала голос Семироля.
— Ні-і...
— І не здогадувався? І ніколи не пов’язував повідомлення про нові жертви з вашими поїздками?
— Ні-і... Він хороша... люди-и-на...
У Ірени колись була студентка з такою от тягучою манерою розмовляти. На студентській конференції її доповідь замість трьох хвилин займала тридцять, публіка то сміялася, то позіхала, то розбрідалася по буфетах...
— А ваші діти, пані Крок?
— Вони... у приватній школі... хорошій... закритій...
— Поїздки бували й невдалими?
— Так... кожна друга... чи третя...
— Скільки всього було РЕЗУЛЬТАТИВНИХ поїздок?
Жінка на екрані глитнула.
Ірені згадався гофрований шланг, який до смерті налякав її в далекому дитинстві. Шланг лежав поперек садової доріжки й сіпався в такт перепадів тиску; він був товстий і чорний, неживий і живий водночас, лискучий і слизький. Маленькій Ірені здалося, що він схожий на змію, страшніший за павука, і краще померти, ніж переступити через нього, і вона з плачем кинулася геть, і кілька разів прокидалася вночі, бо отой шланг, пружний і слизький, приходив до неї уві сні...
Немолода темноока жінка з тягучою, як жуйка, мовою. Шланг. Дівчинка, що з плачем тікає по садовій доріжці...
Ірені стало гидко; вона підвела голову, шукаючи погляд Семироля, мовчки просячи перервати неприємний перегляд...
— ...Пані Крок, ви пам’ятаєте будинок біля дороги, Велике Шосе, сто сорок сім?
Минула ціла хвилина, коли Ірена здригнулася.
Номер її будинку...
Жінка здивовано мовчала.
— Це був час, коли ви зустріли третього — того, кого ви називали «черв’ячком».
Жінка забігала очима. Стиснула пальці.
— Згадуйте — будинок біля дороги... Там собака і машина в гаражі... Ви користувалися машиною. Ви принадили їжею собаку...