Жінка всміхнулася. Стягнула з голови сірий плетений берет, вивільняючи коротке, з сивиною, волосся:
— Там... це, і справді ніхто не жив... собаку я принадила... могла б отруїти, але шкода...
— Ви згадали?
— Та-ак...
— Скільки часу ви там прожили? За відсутності господині?
— Влітку тиждень... І в жовтні... Тиждень...
— Чоловік і раніше думав, що ви у відрядженні?
— Та-ак...
— Що ви палили в каміні?
Жінка мовчала. Її ліловий светр був весь у балабушках зваляної вовни; светр колись був теплий і яскравий, Ірена раптом подалася вперед, розглядаючи стилізований виноградний лист на худому плечі жінки...
Колись, може, півроку тому, а може, в іншій реальності, светр належав... Ірені. Виноградні вусики складалися в її ініціали (то була робота на замовлення, інститутські дами помітили обновку і цмакали язиками).
Бідолашний светр.
«Тітко Ірено, а хіба це були... не ви?..»
Тоді, в будинку, у неї не було часу — та й потреби — перетрушувати шафи в пошуках зниклих речей...
— Його речі палила, — неохоче мовила жінка. — Спершу взяла — хотілось... А потім... непотрібні ганчірки.
Треба подумати. Треба вкластися в ліжко, сховатися під ковдрою, і хай усі вони проваляться крізь землю...
— Яне!! Вимкніть...
Сіпається на землі чорний гумовий шланг.
Синє миготіння екрана. Темрява...
— Вибачте, Ірено. Але ви самі...
Вона проковтнула гірку слину:
— Хто це?!
— Оперативна зйомка... Неофіційне, приватне розслідування. У мене є такі можливості.
— Її... це ВОНА? Вона під судом?
— Ірено, зверніть увагу на дату... Минув майже місяць.
— Суд закінчився?!
— Суду не було.
Ірена мовчала. Терла свої пальці.
— Ірено... Вона більше нікого не вб’є. Вам цього... мало?
— Чому... мене... судили? А її — ні?!
Семироль знову пройшовся по кімнаті. Перемотав касету, витягнув її з магнітофона, акуратно повернув на місце.
— Бо вже через годину після зйомки ця жінка... — Ірені здалося, що Семироль зам’явся, — наклала на себе руки.
Вони зустрілись очима.
— Ірено... Все — поїзд пішов. Ваша реабілітація неможлива. Але і маніячки більше немає.
Вона мовчала. Розглядала свої нігті, і кожен здавався їй байдужим рожевим обличчям.
Одного ранку Анджей вибрався з ліжка — сяючий, як ялинкова іграшка:
— Мені приснився сюжет! Для тебе! Відхопиш «Вулкан» з ходу, і всього за годину роботи, сюжет-бо який!
— Себто? — запитала вона.
У халаті, накинутому на голе тіло, зі слідами від подушки на щоці, з натхненним вогнем в очах, Анджей випромінював запах сонного чоловіка — колоритний, теплий натуральний запах...
— Слухай... Уяви: товста рибина дивиться з глибини, з дна, як на тонкому льоду кохаються двоє... А лід зовсім тонкий. Він — як ніжна шкіра... І прогинається з кожним порухом. Риба дивиться зсередини — і нічого не може зрозуміти, хоча лід майже прозорий... Гойдається. Живе дзеркало... Як рухливі стінки келиха. Як м’яке скляне простирадло... Закохані доходять до екстазу — і він тріщить (бо занадто тонкий) і обоє провалюються в воду, але не перестають кохатися!..
Анджей зробив ефектну паузу.
— А де сюжет? — запитала вона помовчавши.
Він демонстративно подивився на годинник:
— Десяти хвилин тобі вистачить? Щоб допетрати?
Вона помовчала. Зітхнула:
— Гарні сни тобі сняться... Приготую на вечерю рибу. І, знаєш, давай ляжемо спати раніше...
Анджей, ображений, став вдягатися на роботу.
Вона не могла зібрати думок, що розбігалися. Чекала ночі, щоб методично все обміркувати — але спокійно дотягти до вечора їй не дали.
Після вечері Семироль знову покликав її в кабінет; вона інтуїтивно відчула тривогу — і не помилилася.
— Скажіть-но мені, Ірено... А де ви все-таки були всі ці десять місяців?
Вона опустилася на край крісла; Семироль жваво примостився теж:
— Бачите, Ірено... Я навів довідки (у мене досить розгалужена мережа інформаторів). Так от — вас ДІЙСНО ніхто не засік. Ніде. От яка дивна обставина, і ви дуже наполегливо приховували цю інформацію від суду... Але МЕНІ ви можете сказати?
«Треба подумати, — в паніці міркувала Ірена. — Чорт... Час...»
— Це дуже важливо, Ірено. І ніхто, крім мене, не дізнається про вашу таємницю... Говоріть.
Рука її автоматично торкнулася шиї:
— Зараз?
— А вам потрібен час, щоб згадати?
— Мені?
«...Треба подумати, думати... треба...»
Семироль нетерпляче скривився: