— Спеціально? Чи випадково? Ким? Навіщо?
Ірена знизала плечима.
— І ви, автор, не знаєте?!
— Автор зовсім не зобов’язаний усе знати, — повідомила вона відсторонено. — Автор має право припускати... задаватися питаннями...
Семироль пильно подивився на неї. Потім відвернувся:
— Ну гаразд... І що — ви бачили дим із димаря? Порожнього будинку? І ви як автор не знаєте, хто був у вас у гостях?
— Та яка тепер різниця... — сказала вона похмуро. — Напевно, ота маніячка. Бо Анджей Кромар, за офіційною версією, на той час уже місяць вважався мертвим...
— За офіційною версією... — замислено пробурмотів Семироль.
Незадовго до вечері Нік із професійно-зичливою посмішкою запросив її на огляд. Слабкі спроби відкрутитися не мали успіху. Нік дзеленькнув ключами перед дверима медкабінету і пропустив її вперед. Ірена увійшла, скривившись (у неї, ймовірно, дуже погострилася реакція на певні запахи).
Нік пропустив її за білу ширму. Старанно мив руки, одягав стерильний халат, готував інструменти; Ірена акуратно склала свої речі на цератову кушетку, згадуючи кадри якогось пізнавально-медичного фільму. Певна річ, оте, що живе всередині неї, поки що схоже скорше на ящірку, ніж на людину...
Мабуть, вона задумалася. Але із задуми її вивела тиша за ширмою...
Вона вмить обернулась, як на постріл.
Нік дивився на неї. Секунду чи пів секунди — тоді рвучко одвернувся (але їй вистачило й цієї миті).
То не був погляд лікаря. Він був... Ірена спаленіла; погляд торкнувсь її, ніби язиком — уклякнувши на мить, вона раптом із сльозами кинулась одягатися...
Нік сидів за ширмою на кушетці. У халаті, з маскою, що бовталася на грудях, поклавши на коліна червоні від гарячої води руки. Він загороджував шлях до виходу — Ірена зупинилася, закусивши губу.
— Вибачте...
Вона мовчала.
— Вибачте, Ірено. Я тварюка. Безперечно... Не знаю, що сказати...
Вона проскочила повз нього, не оглядаючись. Вибігла в коридор; запах лікарні переслідував її жовтуватим нав’язливим маревом.
Можливо, інцидент вдалося би приховати від Семироля. Навіть напевно вдалося — якби, вибігши з медблоку, Ірена не налетіла просто на адвоката.
— Ірено, стривайте...
Вона збагнула: треба зараз же взяти себе в руки — інакше неприємність матиме якісь наслідки.
— Що сталося?
— Нічого... — вона намагалася не дивитися йому у вічі.
— Вас хтось образив? Нік?!
— Ні! — Їй болісно й важко було міркувати без пауз і відстрочок. — Ні... усе гаразд... Яне, мені треба з вами поговорити...
Так птах, виявивши хижака неподалік, водномить симулює травму і, припадаючи на крило, відводить од гнізда небезпечного зайду.
— Яне, я хотіла сказати вам... Може, підемо до вас? Де зручніше?
Семироль помовчав. Незграбний Іренин прийом не справив на нього жодного враження (але врешті-решт, він вирішив, мабуть, що розбірки із Ніком нікуди не дінуться).
У напівтемряві кабінету Ірена відчула себе певніше — поки не згадала, що Семироль бачить у темряві.
Вона перевела подих. Власне, ця розмова однаково вже на часі. Інша річ, що Ірена не так скоро на неї зважилася б — але обставини підштовхнули...
— Я вас слухаю (так, саме з цим виразом обличчя Семироль, мабуть, звертається до потенційних клієнтів).
— Яне... — пробурмотіла вона, ніби виправдовуючись. — Між нами, взагалі-то, все заздалегідь обумовлено... Ви не дивуйтесь, але...
Вона зітхнула, глибоко і тяжко, як кінь на крутому підйомі.
— Я згодна... стати вашою дружиною.
Маска професійного спокою трохи здригнулася:
— Що?!
— Я згодна стати вашою дружиною, — вона обеззброююче всміхнулася. — Ну хіба не однаково, де мені жити з фальшивими документами? Ви мені... — тут вона зашарілася, — подобаєтеся, ви симпатичні, й...
Вона замовкла.
Картина олійними фарбами: «Ірена Хміль пропонує вампірові Семиролю стати її чоловіком». Які ж раді будуть родичі... Виберемо наймодніший салон і замовимо весільну сукню... А чи запрошувати на весілля прокурора?..
— Я кажу серйозно, Яне... З вашого боку не потрібно ніяких зобов’язань. Я житиму тут, і... дитині ж необхідна мати. Хіба це потрібно доводити?
Семироль мовчав. Тепер сутінь заважала Ірені — вона не бачила обличчя співрозмовника, а для нього темрява не становить ніяких незручностей...
Вона глибоко набрала в груди повітря і почала вже з іншого боку:
— Я працюватиму... по господарству... Адже Ельзі важко самій. Я буду... прихильна до вас... як і годиться дружині. Дитину треба годувати материнським молоком... Маля, воно... Ви ж самі говорили: «В обстановці, максимально наближеній до сімейної...» Тож створіть цю сімейну обстановку! Я згодна, більше того — я хочу цього...