Настільна лампа звично дивилася через плече. Вона була схожа на птаха, який стрибав по краю письмового столу, а потім його гукнули — і він обернувся, кинувши промінь світла до Ірениних ніг.
— Не мовчіть, Яне...
Вона з жахом усвідомила раптом, що спідницю наділа задом наперед. У сум’ятті тікаючи з медблоку, вона й не помітила цього...
— Не мовчіть, Яне! Це мовчання... врешті-решт, образливе...
Семироль посміхнувся:
— Певна річ... Але ж не щодня роблять такі пропозиції — треба ж усвідомити, обдумати, хай йому грець...
Вона перевела подих:
— І довго... скільки ви будете обдумувати?
Семироль задумливо потер підборіддя:
— Власне кажучи... Ірено, а що якби я запропонував вам залишитися на фермі... на загальних підставах?
За вікном пропливла тьмяна тінь. Хтось пройшов уздовж паркану, грузнучи в заметах, спотикаючись...
— На загальних підставах, Ірено, — це значить, просто залишитися. Без обіцяних фальшивих документів. Без прав... доглядати за дитиною, допомагати Ельзі по господарству і так далі. І раз на кілька місяців підтримувати мене гемоглобіном. Оскільки Троша немає, я мушу шукати йому заміну, щоб не зловживати здоров’ям Сіта, Ніка й Ельзи... Я не дуже брутально висловлююсь?
— Саме враз, — сказала вона повільно.
Щоки оніміли. Погано, що Семироль бачить її огиду та страх. Адже ясно, що її раптова блідість — не від драматичної радості...
— Ірено... як ви почуваєтесь?
Семироль опинився поруч. Сів на підлокітник, поклав руку їй на плече:
— Ірено... Ви ж прекрасно знаєте, хто я. Навіщо ви обманюєте себе, кажучи мені... про почуття?
— Про любов до дитини, — сказала вона машинально.
— Штамп, Ірено. Мати не любить своєї дитини, поки не побачить її, поки не намучиться з нею, поки не звикне. Але в суспільстві так усталилось — мати буцімто любить своє дитя просто-таки з моменту зачаття... Це доречно. Бо викликає корисні для дитини емоції. Але не мучте себе — після пологів вам буде глибоко на неї наплювати... Запитайте у Ніка. Він цих породіль бачив-перебачив...
— Я згодна, Яне.
— Що?
— Я згодна, якщо ви мене залишите «на загальних підставах».
Він заглянув їй в обличчя. Обережно прибрав руку; підвівся, пройшовся кімнатою, Ірені здалося, що він розчарований.
— Отже, по руках, Яне?
Він покосував на неї майже із жалістю.
— Домовилися?..
Семироль зупинився навпроти. Деякий час дивився на неї, і вона, не бачачи в напівтемряві його очей, відчувала цей погляд, як націлений в обличчя більярдний кий.
— Ні, Ірено. Мене засмучує... хоча водночас і тішить ваша готовність до самопожертви, але дитина буде МОЯ. Я ні з ким не буду її ділити — ви вже вибачайте...
Ірена дивилася на стелаж із книгами. Корінці — темні, світлі, в суперобкладинках, із позолотою — їй здалося, що на неї дивиться з темряви переповнений партер, який зачаїв подих. А вона на сцені — і забула всі слова...
— ...І вона буде гемоглобінозалежна, Ірено. Одного цього... досить, щоб ваша материнська прив’язаність переродилася в патологію — адже так?..
Досі вона ніколи не бувала у флігелі. Якийсь час вагалася — двері були однакові. Вона ніяк не могла вирішити, в які з них постукати; потім, подумки плюнувши, постукала в перші-ліпші — й не помилилася.
— Хто? — Нік, схоже, не чекав гостей. І, більше того — мабуть, не бажав нікого бачити.
— Це я, — сказала вона якомога недбаліше.
— Що?!
Двері відчинилися після деякого вагання — й Ірена без дозволу переступила поріг.
Щось на кшталт кімнати у студентському гуртожитку. Ретельно прибраний стіл, і тільки на краю його — рівний стос книжок, навіть не стос — а вежа, пружна і рухома, ніби сейсмостійкий хмарочос.
Ірена повернула голову.
Зім’ята постіль. Білий язик простирадла, що виглядає з-під недбало накинутого пледа.
Над ліжком тонка рамка. Двоє дитячих облич — хлопчики, невловно схожі один на одного, вилицюваті й світлошкірі, одному десь років вісім, другому п’ять...
Вона швидко відвела очі — розглядати фотографію здалось їй недоречним.
— Ви говорили з Семиролем? — неголосно запитав Нік.
Тут, у кімнаті, він здавався зовсім іншим — вона зловила себе на думці, що ніколи досі не бачила його в м’ятій сорочці...
Вона погладила шорстку спинку стільця: