— Яка ймовірність того, що моя дитина НЕ БУДЕ вампіром?
Нік зітхнув, витягнув із кишені свій шовковий шарф, недбало накинув на шию.
— Гадаю, при тім Ян не перестане її любити... Бачите, вони дуже уважно ставляться до потомства. Гемоглобінозалежна дитина потребує спеціального... нагляду... харчування...
— Він буде давати моїй дитині... поїти її...
— Ірено, вам не можна хвилюватись... Сядьте. Ось сюди, на стілець.
Навіть не дивлячись на фотографію, вона відчувала погляди хлопчиків — старший усміхався, молодший був серйозний.
— Ніку. Я НЕ МОЖУ більше тут залишатися!
— Я дам вам таблетку... Тільки заспокойтеся. Залишилося трохи більше півроку...
— Ніку, я не залишу тут свою дитину! Ви допомагаєте мені тікати — або я поскаржуся Семиролю на ваші... домагання. Я зумію зробити це так, що він повірить... Тим більше що...
Він усміхнувся — силувано, мовби виправдовуючись. Розвів руками:
— Ірено, я вже нічого не боюся... Свою смерть я давно пережив. Чужу бачив у багатьох варіантах. Втрачати мені нічого... Ян знає про мене геть усе. Ви даремно прийшли...
Вона повернула голову. Хлопчики на фотографії умить спіймали її погляд.
Старший — базіка, як тато. Пустун і базіка. Але молодший більше скидався на того Ніка, який серйозний...
«Ви помиляєтесь, — сказала вона пошепки. — Але... моделятор вам суддя».
Її спроби випрохати для себе поїздку до міста не мали успіху. Більше того — не мали жодного шансу на успіх.
Семироль провів тривалу бесіду з Ніком — про що вони говорили, Ірена не знала.
Нік тепер уникав її. Тобто ззовні все нібито залишалось, як і раніше: щоденна прогулянка під наглядом лікаря, розмови ні про що, а частіше — важке мовчання...
Семироль був відсутній часто й подовгу. Сіт із Ельзою переживали, мабуть, подобу медового місяця. Ірена перестала дбати про зачіску чи про макіяж. Чим відворотнішою вона здаватиметься Нікові — тим краще...
Дні тяглись однаковою вервечкою, той, що жив усередині неї, ще не знав, що його очікує.
Він був заручником. Вона залишала його замість себе — на піклування вампіра, засудженого лікаря, ще двох колишніх убивць — чоловіка й жінки...
«Тут тобі буде добре, — говорила вона, дивлячись на мальовничі, нудно-красиві остогидлі гори. — Тут повітря... Абсолютно чисте... Цілюще. Тут про тебе піклуватимуться... напевно, любитимуть. Як принца... чи принцесу. Дядько Нік... ти будеш для нього замість тих хлопчаків, які, напевно, вже великі, й думають, що їхній батько давно помер... Дядько Ян... тобто тато... ти йому дорогий, ти йому потрібен... тобі буде добре, малий...»
Вона здригнулася. З жахом подумала, що буде, якщо ще до ЙОГО народження пан Петер, який рве на собі волосся десь там, у зовнішньому світі, вирішить згорнути к бісовій матері отой свій перспективний проект...
Нік кілька разів запрошував її на огляд — вона відмовлялася під різними приводами.
— ...Ірено, довго так тривати не може — вам рано чи пізно доведеться... а інших фахівців під рукою, як розумієте, немає...
Прогулянка була як щоденна пігулка. Тепер вони блукали дорогою — туди й сюди; слід від коліс всюдихода, що поїхав, занесло вітром, але дорога залишалася безпечною для піших прогулянок — до самого повороту...
— Як же він тут їздить, — подумала Ірена вголос. — Каскадер...
— Ірено...
— Ніку, зробіть ласку — помовчіть...
Вона і без нього розуміла, що вічно так тривати не буде. Семироль надто дорожить майбутнім чадом, аби залишати його без пильного нагляду... І невідомо, чим обернеться для Ніка його нова професійна неспроможність...
— Зовсім не обов’язково доповідати Яну про всі тонкощі наших взаємин, — сказала вона, зачерпуючи неглибокий сніг носком чобітка.
Він мовчав. Імовірно, пам’ятав її недавнє прохання.
На мить вона відчула себе винною. Але тільки на мить.
— Ви ніколи не розповідали про свою роботу, — вона силувано всміхнулася. — Напевно, є що згадати... клініка і...
Вона затнулася, бо проти її волі фраза вийшла двозначною.
— Авжеж, є що згадати, — без усмішки продовжив Нік. — Я міг би розповісти вам, які обставини привели мене... як я зважився на своє перше вбивство. На евтаназію... Але вагітним жінкам такого не розповідають. Ви вже вибачайте.
Деякий час вони йшли мовчки. На один крок Ніка припадало два Ірениних; він ішов ліворуч од неї, скраю урвища.
Вона вже трохи обігнала його.
— Обережно, Ірено... Не варто квапитись, тим більше тут. Не підходьте до краю, там...
Він замовк раптово.