Ірена дивилася униз. Прірва, крутосхил; самотні деревця на майже вертикальній стіні. Неначе листковий пиріг із шарами спеченого каміння. І куди сягає око — сувора пагорбиста краса, урвища і прірви, живе небо з потоком хмар, сніг у щілинах, латки бурого моху... Ірені привидівся симфонічний оркестр у момент екстазу. Анджей любив таку музику — сувору і потужну, його улюблений концерт, втілений у базальті, мав би саме такий вигляд.
Анджей міг раптом схопитись посеред концерту — улюблену музику він волів слухати, урочисто стоячи. Байдужий до шикання з задніх рядів, він слухав коду, схрестивши руки на грудях, в той час як Ірена совалась, оглядалась і червоніла; а часом, не витримавши, намагалася смикнути його за рукав — і щоразу натикалася на спопеляюче-роздратований погляд.
Скінчилося все тим, що вони перестали ходити на концерти, принаймні разом.
На дні прірви клубочився туман. Щільний і водночас струменистий; краї туманної хмари закручувалися баранцями. У дитинстві вона вірила, що коли в безлюдному місці довго дивитися у щільний туман — можна побачити лик Творця. Він ходить у тумані, як у хмарі...
Творець Анджей...
Вона отямилася від того, що з-під ноги зірвався камінчик, застрибав униз і скоро зник із очей, зате слідом зірвався другий.
Вона обернулася.
Нік стояв за два кроки за її спиною. Обличчя його здавалося білим навіть на тлі снігу, який забився в ущелину.
— Що таке? — запитала вона невдоволено.
Нік мовчав. На чолі його липкою пеленою проступив піт.
Вона відійшла від краю. Деякий час недовірливо дивилася Нікові у вічі, потім озирнулася на власні сліди, що вели до краю прірви. Насупилася.
Господи, як слабко міркує... Всі нещастя від того, що вона така неповоротка в думках; ця скеля просто-таки тягне до самогубства (якщо, звичайно, людина схильна).
Нік щільніше стиснув губи. Обличчя його, схоже на ніздрювату кригу, ледве вгадувалося — ніби чорно-біла фотографія на офіційному документі.
— Ви ж сказали, що нічого не боїтеся... — мовила вона стиха.
Нік мовчав. Ірена засунула руки в глибокі кишені куртки:
— Отже, ви самі думали... Ви залишали цю скелю СОБІ? На крайній випадок? Інакше не зрозуміти, чому природний порух людини, яка не боїться висоти, викликав у вас таку...
Він міцно, майже грубо, ухопив її за руку і потягнув на стежку.
— Ніку!!
Він обернувся. Очі його наблизилися до її обличчя; він, як і раніше, не зронив ні звуку, і вона обм’якла в його руках:
— Я не хотіла... налякати вас... чи образити...
Він скривився. У якийсь момент здалося, що він усе-таки не витримає і заговорить...
Вони брели дорогою. Нік більше не тягнув за собою Ірену — але й тримав її руку. Мертвою хваткою.
...Придумати гру Анджеєві було так само легко, як випити горнятко кави.
Якось вони зібралися на екскурсію в далеке старовинне місто — величезне, багатолике і мінливе. Куплено було квитки і замовлено готель — у день від’їзду Анджей урочисто вручив Ірені конверт із глянсовою листівкою.
Вона не витримала і відразу ж подивилася — на листівці зображено було вулицю, дітей, які граються, старовинний будинок із бородатою химерою, вхід у якусь крамничку, мабуть, книжкову...
Анджей таємничо всміхався.
Тиждень перебування в місті їхньої мрії виявився коротким і довгим водночас: коротким, бо забивало дух од вражень, а довгим, бо страшенно гули натруджені ноги і не бракувало часу на сон... Блукаючи старовинними вуличками, задираючи голову біля підніжжя чудо-веж, Ірена не забувала про листівку — шукала повсякчас серед лабіринту незнайомих будинків отой маленький, і, уздрівши нарешті фасад із бородатою химерою, відчула себе по-справжньому щасливою — навіть більше, ніж у перший день відпустки.
У крамничці торгували рідкісними книгами. Побачивши Ірену, продавець пожвавився: на її ім’я, виявляється, лежить запакована й оплачена покупка, ось уже другий місяць чекає...
Анджей таємниче всміхався.
У пакунку був томик любовної лірики, виданий десь років двісті тому, причому цінні були не стільки вірші, скільки сам томик: у м’якій шкірі, із замочком, із гравюрами, мало не з автографом — чарівний подарунок. Ірена навіть нічого сказати не змогла — просто стояла біля прилавка, погладжуючи отриманий томик, і відчувала, як вдоволено усміхається за плечем Анджей.
Десь згодом чарівний томик кудись зник. Чи був забутий, чи комусь подарований. Ірена чимало забула з тих днів, бо не хотіла пам’ятати...
І ось тепер сиділа серед ночі, притиснувши долоню до серця, що раптово розболілося.