Ірена відчула, що він хвилюється. І коли знадобиться, він на спині потягне Ірену до міста — через замети...
Йому справді така дорога доля майбутньої дитини?..
Можливо, вона ще відчує гризоти сумління. Але — згодом. Коли добереться до магазину «Святкові сюрпризи»...
Утім, на той час не буде про що шкодувати. МОДЕЛЬ сплющиться — укупі з отим вампіром-адвокатом, із його плодовитим заміром, із листівково-красивим узгір’ям, із непохитним правосуддям, клятою передовою гінекологією... Разом із Ніком, який уперше в житті збрехав своєму великодушному патрону...
Вона застогнала — майже від справжнього болю. Семироль стиснув її руку — відчайдушно і міцно (а що коли благополучний упир переживає не тільки за дитину?!).
Згодом. Про все це вона подумає пізніше.
А сніг падав і падав. Нік нервувався все більше; Ірену ледве втиснули в машину, і через занесене снігом скло вона бачила, як Нік, зчепивши пальці, розкриває рота, щось говорячи до Семироля — слів не розібрати...
Він розколовся? Він зрадив, покаявся? (Від однієї цієї думки у Ірени потемніло в очах.)
— ...сніг... на такій дорозі...
Нік томився. Не наважуючись зізнатися в симуляції, він усе-таки хотів утримати Семироля — бо погода, ніби співчуваючи Ніку, робила все можливе, щоб перешкодити поїздці...
Але слово було сказане. Рішення прийнято, брехню оприлюднено і виголошено настільки переконливо, що навіть стоокий змій-Семироль досі не здогадується про обман.
Бо надто багато для нього поставлено на карту. Він занадто довіряє давньому спільникові-рабу.
— ...заткнутись. Я не вперше за кермом і теж знаю цю дорогу... Ти дав їй ліки? Анальгетик?.. Тоді бувай — побажай нам удачі...
Дверцята ляснули. Семироль підбадьорливо всміхнувся Ірені, допоміг їй пристебнути ремінь, завів мотор, натиснув на газ...
Ферма лишилась за спиною. Гори зрушили з місця і теж попливли; ворота були відчинені. Ірена сиділа, скоцюрбившись, усім своїм єством зображаючи стражденні муки.
Невже?!
Скільки часу минуло, відколи він привіз її сюди — засуджену, пригнічену, у чорній робі?..
А сніг сипав і сипав. Кепсько. Ой як погано — в таку завірюху навіть пекельний водій Семироль може виснувати, що викидень усе ж краще навіженої смерті на дні ущелини, і повернути назад...
Ось і поворот. Крайня дозволена точка для їхніх із Ніком прогулянок. Дійшовши цього повороту, вони незмінно повертали назад...
Минули поворот. Ірена судомно зітхнула; Семироль зиркнув на неї, у погляді читалось співчуття.
Ще поворот. Шалено смикаються снігоочисники на вітровому склі. Всюдихід уже ледь повзе...
Раптом машину повело...
Ірена інстинктивно вчепилася в сидіння; машина попливла, втративши зчеплення з дорогою, вильнула, ніби корито, на якому спускається з гірки сільська дітлашня.
Семироль вилаявся крізь зуби. Ірена не розібрала лайки.
Господи, як прикро... Нестерпно думати, що вони от-от зірвуться з крутосхилу, коли мета вже така близька...
Шкода Семироля, який узагалі-то не заради себе ризикує.
І дуже шкода її — оту ненароджену дитинку, що плаває у своєму червоному космосі і теж відчуває її страх.
Вона зціпила зуби, змушуючи себе заспокоїтися. Не треба лякати дитину завчасно...
Машина вирівнялася. Семироль, замість того, щоб пригальмувати, напіддав газу.
— Яне...
— Тихо, Ірено. Розслабтеся. Усе буде...
Машина вильнула. Зачепила боком смугастий стовпчик дорожньої розмітки, вирівнялася. Ще поворот...
Вона заплющила очі. Не було сил дивитися...
Їй справді треба розслабитися. Зібратися з думками і вирішити, як бути далі. У машині центральний замок — вискочити на дорогу несподівано для Семироля їй не вдасться. Та й безглуздо це — вискакувати на дорогу... Хіба що у місті, перед світлофором... там легко пірнути в підворіття, у підземний перехід, чи заскочити в автобус... Добре б у натовп. Побільше людей; але у таку заметіль, та ще й увечері, навряд чи знайдуться охочі до прогулянок...
...Отже, залишається лікарня. Вона, звісно, присягнулася Семиролю, що ні слова, ні півслова про те, хто вона така... Семироль усе владнає... (інакше, Ірено, ви ж розумієте...)
Машина вильнула. Попливла, безглуздо чіпляючись колесами за снігову кашу, намагаючись дотягнутися до тверді. Ірена щосили заплющила очі.
Невже всюдихід перекинеться? І вони з Семиролем полетять у провалля — і там, на дні, будуть довго й болісно конати, затиснуті купою залізяччя?
— Спокійно, Ірено. Не бійтеся...