Він вдало кермує. Як Анджей. Навіть краще за нього. (Ірена згадала, як чоловік учив її водити машину: «Є речі, які ти зазубрюєш, як папуга. Є речі, яких ти навчишся, як мавпа... А є інтуїція, без якої і перше, і друге не має сенсу...»)
Здається, ось на цій розвилці тюремники передали її в руки Семироля. На смерть, як вона вважала...
Минули розвилку.
— Уже скоро... Зараз буде шосе... Боляче?
Ірена вже забула. Вона ж має симулювати... А Семироль, виявляється, не забув про її страждання навіть на найважчій, найнебезпечнішій дорозі...
— Боляче... — скривилась вона, майже не збрехавши.
— Скоро... На шосе натиснемо...
Лікарня. Семироль передасть її санітарам — із рук у руки... Її покладуть на каталку, повезуть по коридору... В операційну? Та ні, хтось же мусить хоча би оглянути...
Її кудись повезуть. І по дорозі...
«Анджею, як потрібна зараз удача! Допоможи...»
— Ось і шосе...
Ірена побачила вогні. Адже у зимові дні рано сутеніє...
Удалині проїхав автобус. Справжній рейсовий автобус, із людьми...
Машину струсонуло. Ірена скрикнула.
— Чо-орт... Ірено, не бійся... Це всього лише ковбаня... Зараз.
Заревів мотор. Десь позаду здійнялася з-під коліс рідка снігова твань.
Машина — ні з місця. Ірена перевела подих. Як добре, що у неї сповільнена реакція; тільки зараз їй стало по-справжньому моторошно.
Семироль знову вилаявся. Провернув кермо.
Газ, газ, газ... Машина смикається, безпорадно місить снігову твань. Глибоченька ковбаня, що поглинула всюдихід, ніби слабосилий легковичок.
— Прорвемося... Чорт! Ірено, зараз...
Із прочинених дверей потягло холодом.
До шосе рукою подати...
...Лікарня — не тюрма. Вона знайде двері. Або вікно. Знайде який-небудь люк, врешті-решт... знайде вихід...
Устигнути б до закриття магазину. О котрій годині можуть зачинятися такі от «Святкові сюрпризи»?
От дідько! Який сьогодні день?! Будній? Вихідний? Вона загубила лік дням...
Швидко сутеніло. Сніг усе падав і падав.
Вона розстебнула ремінь. Підвелася на сидінні й поглянула в дзеркало.
Семироль вовтузився біля коліс. Дідько, яка величезна вимоїна... Машина практично загрузла по черево... Але ж у Семироля мусить бути якесь причандалля — шипи, ланцюги...
Машина здригнулась. Іще. (Ох і здоровий, одначе, цей вампір! Він що — думає вручну розвернути всюдихід?!)
Семироль грюкнув багажником. Заглянув у відчинені двері:
— Ірено, ви... як?
— Краще...
— Чи зможете газонути? Обережно?
...У неї немає грошей, ось що погано. Але якщо подумати... Можна взяти машину, а потім, обдуривши водія, вискочити не заплативши... Навряд чи гнатиметься...
Головне — вибратися з лікарні... І щоб Семироль не відразу про це дізнався...
Вона обережно перемістилася на водійське крісло.
Як давно не доводилося сидіти за кермом... А за кермом такої машини — взагалі ніколи...
— Давайте, Ірено... Потроху...
Натиснути зчеплення виявилося непросто. У Семироля ноги довші...
Що сказати лікарям? Що придумати? Які симптоми?..
Рука звично, самостійно включила першу передачу.
Машина плавно, легко, як по асфальту, рушила вперед... Мабуть, у Семироля дійсно є якісь штуки про всяк випадок.
Твердь під колесами...
Ще.
Друга передача.
Ще...
Газ. Газ. Газ.
Бризнула навсібіч снігова каша. Якщо Семироль і закричав — вона не чула його крику...
Перед шосе був знак «стоп» — руки-ноги спрацювали автоматично — і правильно, бо там, за снігопадом, пост дорожньої інспекції...
Наздожене!..
Їй здалося, що у дзеркалі заднього огляду вона бачить постать, що стрімко наближається... Перекошене обличчя...
Газ!!
Машина стрімко мчала по шосе. Крізь снігопад, крізь нульову видимість, раз у раз ризикуючи вилетіти на зустрічну смугу, врізатися в стовп, кого-небудь збити...
Ніщо не має значення. МОДЕЛЬ однаково скоро згорнеться... Уперед. Тільки вперед.
— Пані, на жаль, сьогодні магазин зачиняється на годину раніше... Приходьте, будь ласка, завтра...
Вона занадто багато часу витратила на блукання вулицями. Якийсь постовий звелів їй зупинитись, але вона не послухалася, втекла і хотіла вже кинути машину. Аж раптом крізь темряву, крізь усе той же сніг чарівним видивом проступила знайома вітрина...
— Пані, я шкодую, але...
Напевно, у неї був дикий вигляд. Не одяг — він був цілком пристойний — але вираз обличчя, погляд... Напевно, у такі ось «Сюрпризи» нерідко навідуються різні збоченці...
Охоронець був на дві голови вищий за неї. Отак просто досередини не прошмигнеш.