— Я на хвилиночку... — вона запобігливо всміхнулася.
— Приходьте завтра...
— Але ж я тільки на хвильку спізнилася... Я маю зробити дорогу покупку. Дуже велику.
— Уже здали касу...
— Я вас дуже-дуже прошу...
Охоронець вагався. Ірена згадала найкращі дні — як вона тоді сяйливо всміхалась, як од її усмішки танули сивочолі професори...
Зібратися з силами. Усе залежить від однієї-єдиної усмішки...
За її спиною з вереском загальмувала якась машина. Не здригнутися... Чи мало хто куди поспішає і так різко гальмує...
Вона всміхалась. У цій усмішці віддзеркалювався інститут, її перші оповідання, молодий Анджей, море, сонце, цуценя Сенсей...
— Ну, увійдіть, але на хвилинку, — здався охоронець.
І трохи відсунувся з проходу.
Порожнє приміщення, залите світлом. Товари — досить непривабливі на вигляд — під склом, на прилавках, опудало крокодила гойдається, прив’язане до стелі...
Невдоволена жіночка за касою:
— Ми вже не працюємо...
— Я тільки гляну...
— Ви натопчете, тут помили підлогу...
Вона машинально витерла ноги. Зробила крок — обережно, ніби справді боячись наслідити...
Господи.
Картонні ворітця, завішані чорним оксамитом. Ікласті маски обабіч входу — «тут відкривається новий світ...»
Погляд ударив її в спину, наче ніж. Вона обернулася.
Семироль — без шапки, в розхристаній куртці — стояв у дверях. Важко дихав. У кутку піднімався на ноги ошелешений охоронець...
Семироль дивився.
Вириваючись із-під гіпнозу його вказівного пальця, вона зробила крок до бутафорських ворітець.
— До мене, Ірено!
— Ви — модель... Ви всього лише модель... Ви...
Семироль зціпив зуби. Неквапно посунув уздовж стелажа.
— Стійте! Ви — модель, ви нічого не можете мені зробити...
Він кинувся до неї.
Вона зрозуміла, що не встигне. Цей швидкий звір перехопить її за півкроку до ворітець...
А раптом вона помилилась, і за чорним оксамитом — стіна, просто стіна, і зайве буде молотити в неї кулаками....
Його руки зімкнулися в неї на зап’ястях.
І водночас вона з криком ввалилася в ворітця — спиною, в оксамитову завісу...
Темрява.
Розділ дев’ятий
ирокий вигин траси...
Ні, називати трасою цей вузький, з глибокими ямами од коліс путівець, не буде навіть візник на підводі.
До речі, саме вона й повзе зараз по широкому вигину дороги. Вірніше, не підвода навіть, а...
Ірена обхопила плечі руками.
Це карета. Саме так принаймні зазвичай зображають карету. Короб на великих колесах, із дверцятами збоку, з візником як шофером...
Війнув теплом вітер.
Осторонь, під пагорбом, неквапно щипали травицю зо два десятки одутлих корів. Ірена перевела погляд — гай зеленів соковито і густо, листя ще не загрубіло під пилом і сонцем — просто-таки свято життя...
Ліворуч, унизу, темніли дахи. Босонога дітлашня метушилась на галявині, затіявши якусь гучну гру.
Вона здригнулася. Похитала головою.
Обабіч дороги лежали два високі замшілі валуни. Ще один плаский камінь гігантською медузою розпластався край схилу; на камені спиною до Ірени сидів якийсь чоловік.
Вона озирнулася. Закусила губу, намагаючись упоратися з розчаруванням.
Ось її будинок. Незвично маленький, зате з просторим подвір’ям, із господарськими прибудовами, яких ніколи не було; проте це її будинок, і тополя видніє — не ліворуч од воріт, як це було всередині МОДЕЛІ, а праворуч, як належить...
Що це, Анджею. Якась нова крутиголовка?
Вона зробила крок уперед. Озирнулася на камені — вони лежали тут років сто, а то й більше, і лежали неспроста. Неначе ворота...
Затримавши подих, вона знов увійшла в замшілий прохід.
Ніякого ефекту.
Що й потрібно було довести...
Постоявши ще якийсь час, вона повільно, крок за кроком, рушила до зігнутої постаті.
Підійшла. Сіла поруч.
— Не сидіть на землі, — Семироль уже не дивився на неї.
— Це трава...
Семироль на мить обернувся. Очі у нього були скляні.
Коров’яча череда пройшла зовсім поруч. Слабко теленькав дзвіночок на шиї у моругого бика.
— Яне, я прошу зрозуміти... Невже ви думали, що примусом можна домогтися...
Вона замовкла, не закінчивши фрази.
— Де ми? — підібгав губи Семироль.
Вона знизала плечима:
— Варіантів кілька... Найпримітивніший — ми впали зі скелі й тепер ловимо передсмертні видіння...