— Далі. Інші варіанти?
Ірена зітхнула:
— Це знову МОДЕЛЬ. Невідома МОДЕЛЬ.
Вони спускалися все повільніше й повільніше, зрештою, Ірена спіткнулась, і Семироль автоматично підхопив її під руку.
Галайстра дітлахів. Вони були неймовірно обшарпані. На комусь — тільки груба сорочка до пупа, а ще на котромусь — тільки діряві полотняні штанці. Всі — босоногі і стурбовані лише тим, як ловкіше збити камінцем мішень — рогатий коров’ячий череп.
Ірена ковтнула слину, впізнавши Валька. Хлопчак був років на три старший, ніж того вечора, коли на прохання Ірени приніс їй спортивну газету. Брудний і обшарпаний, як усі, із кучмою нестриженого волосся, він явно вів перед у грі — роздавав потиличники всім, хто, на його думку, порушив правила...
І все ж таки це був він, Валько (Ірена чомусь була в цьому впевнена).
— Ну й звичаї, — пробурмотів Семироль.
— Яне, — прошепотіла вона ледь чутно. — Я боюсь...
— Невже? — жовчно запитав Семироль.
— Подивіться он туди...
Рублена хата із цілісних колод здавалася експонатом музею просто неба. Різьблені ворота, важезний замок на завісах, похилий дах, вкритий, здається, якоюсь подобою замшілої черепиці... Глухо зачинені дерев’яні віконниці...
Ціла вулиця музейних, вигадливо-етнографічних хат. Сусідський будинок... Колодязь із «журавлем», із дерев’яним цебром на краю зрубу...
— Як же ми увійдемо?
Найдосаднішим здалося те, що ворота замкнені, а у неї навіть ключа немає...
— Відійдіть! — роздратовано кинув Семироль. Відсторонив її, оглянув круглий замок розміром із кавунець; зітхнув. Легко — з дивовижною легкістю — висмикнув із одвірка іржаву петлю разом із здоровезним цвяхом:
— Система, хай їй... на межі фантастики...
Ворота несамовито заскрипіли. З-за сусідського паркана виткнулися голови. Але Семироль не дозволив Ірені навіть озирнутися, а хутко заштовхнув її у двір.
— Сенсей?!
Грифельно-чорний, розміром з теля пес вишкірив жовті зуби. Махнув хвостом.
— Попереджати треба, — глухо сказав Семироль за її спиною.
— Сенсейчику... Це ти?!
Пес заскавчав. Кинувся, ледь не збиваючи її з ніг, поклав Ірені на плечі зашкарублі від бруду передні лапи, величезним, як рожевий млинець, язиком лизнув у ніс...
Їй ударив у ніс гострий собачий запах.
— ...Обмірковуємо варіанти... Перший — передсмертні картинки. Треба сказати, надмірно затягнуті і до того ж — парні, узгоджені, що малоймовірно... Другий варіант?
Ірена мовчала. Дивилася на іскорки вогню в каміні.
— Ірено! Ви організували всю цю заплутану круговерть, ви в ній точно розбираєтеся більше за мене, отже, ви — експерт... Другий варіант? Чи третій?
— Негідник... — сказала Ірена стомлено. — Ні, це не вам, Яне... Це — Анджею.
Адвокат зітхнув:
— Розумію... Перед моїми очима промайнуло стільки шлюборозлучних процесів, що нічим не здивуєш...
Завовтузився на підлозі перед каміном Сенсей. Нова подоба Сенсея — гіпертрофована. Чудовисько, а не пес.
Будинок був її. Химерно змінений, зчужілий — але її (вона упізнала його, як її саму визнав злючий пес...).
— Нічого ви не розумієте, Яне... Це нова МОДЕЛЬ. Всередині МОДЕЛІ. Замість того, щоб вийти в зовнішній світ, ми провалилися... кудись. Казна-куди...
Семироль усміхнувся — вперше за весь час:
— Он як? А що коли ця так звана реальність, вступивши у взаємодію з так званою моделлю, переродилася і дала ось такий виродок-гібрид? Вас, ви казали, лякав чимось подібним ваш лиходій-професор... Петер, здається? «Ракова пухлина на ймовірнісній структурі реальності» — це я цитую з пам’яті вашу незабутню повість...
Ірена заплакала. Її повість, її майже завершену повість, тепер загублено безповоротно. Її геніальні оповідання... яких вона ніколи не писала... а тепер уже й не напише ніколи...
— Навіщо я це зробила, Яне...
— Саме так. Навіщо ви це зробили?!
— ...відняти у мене дитину...
— Атож. Яка сумна історія! До речі, як ви тепер збираєтеся народжувати? На соломі, під орудою брудної баби-пупорізки?
Ірені до нестями захотілося додому. І навіть не ДОДОМУ — в товариство Сенсея і черепахи — а на ферму, в звичну вже кімнату з краєвидом на гори. Натягнути ковдру на голову й солодко дрімати — в цілковитій упевненості, що ніхто не потурбує аж до пізнього ранку...
Вона безпорадно витирала сльози.
Огляд будинку дав поживу для роздумів і навіть нехитру їжу дав теж. У погребі виявилося кільце домашньої ковбаси із гострим часниковим запахом. На полицях у кабінеті лежали дрібно списані аркуші жовтого шорсткого паперу. Семироль приніс води з криниці; Ірена, обламуючи нігті, почистила важкий казан і розвела вогонь у печі.