У цілковитій мовчанці вони з’їли ковбасу й запили окропом. Папери чекали своєї черги; написані каліграфічним почерком, але за невідомими граматичними правилами, вони вселяли Ірені якийсь забобонний жах.
— Це, мабуть, ваші власні оповідання... — Семироль розбирав папери, підсвічуючи собі каганцем.
— Я здогадалася.
— Історична цінність безперечна, але щодо художньої... Гм... Багато кучерявих повторюваних епітетів. Багато дієслів... «Історія про те, як голубка принесла мертвому юнакові червону троянду...», «Історія про лицаря, який чинив зло, щоб бути безкорисливим», «Історія про скнару, який роздавав, щоб надбати...».
— Останнє принаймні парадоксальне, — пробурмотіла Ірена.
Семироль відклав рукопис. Потягнувся, повідомив без жодного переходу:
— Якщо протягом місяця не підвезти на ферму вугілля та солярки — станеться енергетична криза... Продовольча буде раніше — через тиждень, коли закінчиться хліб... Щоправда, ще є борошно, можна напекти коржів...
Ірена скривилась — її нудило від часникової ковбаси. Знизала плечима:
— Часовий режим — один до десяти... Цілком імовірно, що там, у нашому світі, минула всього лише година, і Нік іще не здогадується...
Очі Семироля звузилися:
— Ах, так. Нік...
— Він не винен, — сказала Ірена квапливо. Занадто поспішно, і додала після паузи, нервово хмикнувши:
— Та до того ж... я вже не вірю, що ми повернемося назад. У ту МОДЕЛЬ, із якої ми...
Семироль устав. Ірена замовкла.
— Ні, ми ПОВЕРНЕМОСЬ, Ірено... Ваші з паном моделятором ігри — це лише ігри, в той час як моє життя — це моє життя. Ми повернемось, я дочекаюся появи на світ своєї дитини, а після цього — йдіть хоч світ за очі, пишіть, моделюйте свою долю...
— Яне... — вкрадливо спитала Ірена. — А ЯК ви збираєтеся повернутися, га?
Той зверхньо посміхнувся:
— Ми вирушимо до міста... І знайдемо або аналог магазину «Святкові сюрпризи», або... або пана моделятора, Ірено. І якщо в цьому світі існує пан Анджей Кромар — я дістану його хоч із-під землі.
У скрині відшукався одяг. Ірена довго розглядала його, гидливо піднімаючи двома пальцями край пишної фалдистої спідниці. Вид керсетки викликав у неї напад істеричної гикавки.
— ...На кого я тепер схожа, Яне?
Семироль прискіпливо оглянув її вбрання. Хмикнув:
— Ви схожі на жіночку з маскараду, Ірено. Чи то принцеса, що перевдяглася в молодицю середнього достатку, чи то жебрачка, що поцупила десь чужу одіж...
— «Якщо дама у криноліні, — несподівано для себе процитувала Ірена, — а лицарі в кольчугах і з мечами — хочеться казки... Іншого, так би мовити, світу... світоустрою...» Не дивуйтесь, Яне. Так говорив один мій шанувальник — професор східної літератури...
Семироль скривився:
— До речі, про так званих лицарів, мечі та кольчуги... Елементарні штани в цьому будинку знайдуться, чи мені доведеться перебратися бабою-ворожкою?
— Подертий зотлілий саван, — сказала Ірена підхихикуючи. — Подертий саван і кажанячі крила — ось що світить вам у цьому світі, пане...
Семироль підвів одну брову, й Ірена подумала, що її жарт, можливо, не такий уже й смішний...
А кумедне чекало їх у гаражі. Вірніше, в прибудові, прототипом якої послужив гараж.
Кобила. Сухоребра, з обривком мотузки на шиї; вона, ймовірно, довго перебувала на самообслуговуванні й від Ірени просто сахнулася. Зате, побачивши Семироля, дико заіржала, вибалушила очі й забилася в куток...
Адвокат, ошкірившись, підійшов до ослаблої від жаху коняки. Поклав руку їй на шию; кобила затремтіла всім тілом. Ірені зробилось її шкода.
— Яне...
— Тихо...
Кобила тяжко зітхнула — і змирилась. Ірені чомусь згадався Нік.
За парканом навпроти весь ранок чатувала цікава сусідка.
— Здорові були, пані Хміль! Із поверненням!
Ірена силувано всміхнулася. Подумала і зробила щось на зразок поклону — підмітаючи спідницею дорожню пилюку...
— Згодиться, — сказав Семироль за її спиною. — Дуже витончено.
Сусідка, налагодившись було поговорити, коли побачила Семироля, вирішила за потрібне сховатися. Ймовірно, з точки зору сусідки, Ян і справді виглядав страхітливо; Ірені ж здавалося, що поруч іде статист із дешевого фільму, якому з метою економії бюджету видали лише побитий міллю сіряк, і він накинув його поверх звичного костюма...
Було по-літньому тепло і до неможливості гарно. Дорога звивалася підковою, в’юнилася до міста, на барвистих пагорбах ідилічно паслися корівки, мальовничо зеленів гай, привітно синіла річечка...