Лубок, подумала Ірена з відразою. Лубкова картинка. (Дивно, зі смаком у Анджея було начебто все гаразд...)
— Як ви почуваєтесь? — лагідно спитав Семироль.
— Нормально, — Ірена знизала плечима.
Тепер вона сиділа на ребристій кінській спині. Жорстке сідло було пом’якшене подушкою, Семироль вів кобилу за вуздечку, тварина крокувала втомлено і покірно.
Попереду височіли гори. Не ті — білі та блискучі, що прикрашали околиці Семиролевої ферми — а звичні, зелені, домашні гори, де клубочиться туман над річкою, як димок над чашкою кави. Кав’ярня під червоною черепицею...
Ірена зітхнула. Кобила нашорошила вуха.
— Ірено, — голос Семироля змінився. Незворушний вампір, здається, був вражений. — Подивіться, Ірено... Це все — реально?
Лугом походжав чорно-білий цибатий бусол. Щільною шеренгою стояли волохаті ялиці, на полях зеленіли вруна, все вище піднімалося сонце; Ірена примружилася.
— Це реально, Ірено? Не картинка, не голограма?
Вона зітхнула:
— А тепер уявіть: ви стоїте посеред світу, розвісивши вуха, обмірковуючи, чи не галюцинація, чи не голограма все це... А вас хапають попід руки, тягнуть до в’язниці і накидають вам низку вбивств... А потім приходить «добрий адвокат»...
Семироль мовчав.
— Анджей Кромар, — гірко сказала Ірена. — «Небачено вдалий експеримент... коли працюєш на межі дозволеного... дозволеного не суспільством — дозволеного природою... Тоді й успіх може обернутися трагедією. От як у нашому випадку...»
— Але ж нічого особливо трагічного поки не сталося, — зауважив адвокат.
— Он як? Ви мужня людина, Яне... А ось пан Петер, засовуючи мене в усе це... гм. Так от, пан Петер вважав, що Анджей просто... схибнувся... Ми перебуваємо у світі, створеному божевільним творцем. Трагічно?
— Поки що — ні... Якщо вірити вам — я народився і живу точно в такому ж світі. І непогано живу, треба сказати...
Ірена зітхнула:
— Гадаю, ви і в цьому прилаштуєтесь... Ви всюди влаштуєтесь, Яне.
Попереду виднівся колодязь із журавлем. Жолоб для коней, край дороги стояла присадкувата широка підвода. Чоловік, такий же присадкуватий і огрядний, порався з упряжжю, жінка у очіпку діставала воду, на підводі вовтузилася купа малолітніх замурзаних дітей.
Ірена напружилася. Семироль, навпаки, попрямував бадьоріше.
З ними привітались. Чоловік і жінка, і дітлашня — всі говорили до пуття. На Ірену поглядали з цікавістю, а на Семироля — з острахом.
— Здоровенькі були, люди добрі... Нам ось теж би водички, значицця, попити... Позаяк шлях далекий, значицця, з панею моєю, і саме час горло промочить...
Семироль відверто бавився; але, як не дивно, його балаканина подіяла. Насторожені погляди змінилися доброзичливими, присадкуватий чоловік, чухаючи потилицю, простягнув Семиролю дерев’яне колодязне цебро.
— Негігієнічно, — самими губами проказала Ірена.
— Негігієнічно, люди добрі, — бовкнув Семироль. — Значицця, негігієнічно, а без водиці — ще гірше, сухо в роті, братця...
Ірена судомно зчепила пальці.
Семироль тонкою цівкою влив у себе воду — не торкаючись цебра губами. З блазенським поклоном повернув посудину чоловікові; той подивився здивовано, але не сердито.
Діти тим часом — ті, що вміли ходити, — одне за одним злізли з підводи й, однаково длубаючись у носі, підійшли ближче — поглянути на заїжджих.
Семироль допоміг Ірені злізти з кобили; їй давно хотілося розім’яти ноги, але вона вважала за краще зробити це там, де менше витрішок.
— Ірено, хочете пити? Не хвилюйтеся, вони зараз поїдуть...
Вона вимила руки. Одначе підвода, схоже, нікуди не збиралась їхати — дорослі були не менш цікаві, ніж дітлашня.
Вона напилася з долонь, складених жменею. Вода була... ні, вона не знала таких слів. Ніколи в житті їй не доводилося куштувати такої води. Вона чекала ломоти в зубах — але вода була не дуже холодна — м’яка і пахла чомусь хвоєю...
Криничний зруб лякав її. Ніби паща заснулого чудовиська. Ніби всі колодязі, бачені нею в житті, були несправжні, мертві, неначе мумія викопного звіра... А ЦЕЙ був живий. Живий, але допотопний...
«Щоби були лісові духи, гноми там різні, криваві бойовиська, жорстокі закони... любов... А не побутові, вибачте, розбірки з сумними наслідками...»
Вона блідо всміхнулася, знову — і до речі — згадавши професора східної літератури.
Тим часом на край зрубу вилізло хлопченя років шести. Ірена мимоволі озирнулася: куди дивиться мати, чого доброго, дитина впаде!..